Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

— Не хочу й слухати! — крикнув жрець. — Ти йдеш проти Дао!

Він підняв руку, наче хотів спинити мене. Його гнів, холодний і нестримний, щохвилини зростав, але я, щоб викликати жерця на відвертість, вирішив розпікати його до кінця.

— Я знаю, чому ти не дозволяєш, — сказав я спокійно, не підвищуючи голосу.

— Чому ж, кажи!

— Тому що боїшся!

— Кого?

— Мене!

Арикі хихикнув, але видно було, що йому зовсім не до жартів. Вогники в колючих очах ставали дедалі холоднішими, на обличчя ніби насунулась темна хмара, і воно ще дужче зморщилось, мов печене яблуко.

А я розпікав його далі:

— Люди кажуть: «Дао посилає нам смерть, а пакегі рятує від неї. Арикі приносить нам шкоду, забирає по десять шкур від кожного великого полювання, а пакегі робить добро. Хто кращий: Арикі чи пакегі?» Отак говорять люди. Тому ти й забороняєш мені лікувати їх.

Я сподівався вибуху, але помилився: Арикі встиг утамувати спій гнів і вислухав мене на диво спокійно. Отже, коли захоче, він може стримувати себе, чого, на жаль, не можна було сказати про мене.

— Ну й терпкий же ти, як кислиця, — тихо промовив старик. — А все через те, що зелений. Не послухаєш Арикі — гірко тобі буде. Дуже гірко. Так і знай… Та ще подумай і над тим, хто кого повинен боятися: ти Арикі чи Арикі тебе? Що ти таке? Пакегі! Хе-хо!

Він з презирством плюнув на підлогу.

— Не пакегі, а пакегі гена! — поправив я його. — Зрозумів? Пакегі гена!

Я навмисне підвищив голос, щоб надати словам більшої ваги. Нехай пам'ятає головний жрець! Я не просто пакегі — біла людина, а пакегі гена — біла людина з місяця!

Не надавши моїм слонам ніякого значення, Арикі залигав, чи вмію я літати, як птахи, або плавати під водою, як риба. Таке запитання мене трохи спантеличило. Хоч я й не знав, чого він домагаються, проте не міг не визнати, що не вмію ні літати, як птах, ні плавати, як риба.

— На що ж ти тоді надієшся? — запитав Арикі. — Тобі звідси нікуди подітись. Авжеж нікуди! Єдиний вихід — жити з нами, в нашому племені. Що в такому разі ти повинен робити? Добре зваж! Повинен слухати, що тобі скаже Арикі? Повинен! Бо Арикі — рапуо! Бо Арикі всі люди слухають! А що ти таке? Пакегі гена? Хе-хо! А ти вмієш стріляти з лука? А метати спис? А Арикі все вміє робити. Все! Хе-хо!

— Невже-таки все? — в'їдливо запитав я. — А чи вміє Арикі робити грім? Не вміє! А Велику воду підпалити може? Не може! Або людей рятувати від смерті? Теж не вміє! А я вмію!

Арикі враз притих і мовчки нахилив голову. Мої слова примусили його замислитися. Він добре розумів, що має справу з дуже сильним противником, який вміє робити грім і може підпалити океан. Він був певен цього і, знаючи, що його біле листя й дерев'яний ідол не можуть нічого мені заподіяти, вирішив ще раз спробувати залучити мене на свій бік.

— Не нехтуй словами старого Арикі, — почав він трохи м'якше, глибоко вдихнувши тютюновий дим. — Хотів би ти, щоб біляр занго поважало тебе ще дужче і виконувало кожне твоє бажання?

Я ствердно кивнув головою.

— А коли так, ти повинен стати даго Канеамеї, а я зроблю тебе рапуо. Тільки ти не думай, що я роблю це тому, що боюсь тебе, — не моргнувши оком, збрехав він. — Роблю тому, що люблю свою дочку. Дао не дав старому Арикі сина — будь ти мені за сина. А не хочеш — знай: ніхто тобі не винен. Зрозумів? Анге бу!

«Анге бу» означало, що розмова закінчена, і я пішов додому. На душі було гірко й тоскно. Хоч я й прикидався, ніби не боюся ніяких погроз, проте добре усвідомлював, що коли нехтуватиму порадами головного жерця, можу не сподіватися нічого хорошого.

В лісі мене раптом наздогнала Канеамея і, відсапуючись, промовила:

— Арикі переказував…

— Що?

— Щоб ти нічого не говорив Амбо.

— Про що не говорити йому? — запитав я.

— Не кажи, що Арикі хоче зробити тебе рапуо.

— А чому?

— Ну так. Не кажи. І тані Боамбо не кажи, і його дочці теж. Нікому… — вона задихалась чи то від бігу, чи, може, від хвилювання.

— Так ти хоч скажи чому, — допитувався я.

— Не говори, та й годі… Обіцяєш?

Я дав слово. Гаразд, нехай буде так, але з однією умовою: якщо й вона зробить мені послугу.

— Яку послугу? — схвильовано глянула мені в очі Канеамея.

— Принеси мені коли-небудь біле листя, я тільки подивлюсь на нього.

Дівчина відсахнулась.

— Біле листя? Це ж… дуже небезпечно! Якщо набу дізнається…

— Він не дізнається, якщо ти будеш розумною. Коли Арикі піде на полювання…

— Арикі на полювання не ходить, — перебила Канеамея.

— Нічого. Підстережи його, коли вийде з хатини, візьми біле листя і принеси мені. Я тільки раз погляну, потім забереш і покладеш на місце.

Канеамея вагалася.

— Про це ніхто не дізнається, — наполягав я на своєму.

— Ніхто? — недовірливо глянула вона мені в очі.

— Ніхто.

— А Зінга?

– І Зінга.

Озирнувшись на всі боки і переконавшись, що довкола немає нікого, Канеамея тихо