Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

Одного ран­ку Тро­хим ус­тав з ліжка, і но­ги в йо­го за­то­чи­лись так, що він му­сив при­ту­ли­тись до стіни.

- Що це з то­бою? - спи­та­ла Ули­та.

- І сам не знаю! вчо­ра горілки я і в рот не брав.

Трохимів го­лос став слабкіший і тихіший уд­воє і тро­хи тру­сивсь.

- Чи не сла­бий ча­сом ти? - пи­та­ла жінка.

- Ні, в ме­не ніщо не бо­лить, - од­ка­зав ще тихіше Лемішка. - То вже, пев­но, при­хо­дить мій час… Ста­рий я став. От що! Смерть моя близько.

Лемішка присів на ліжку і схи­лив го­ло­ву. Го­ло­ва в йо­го тро­хи за­мо­ро­чи­лась.

- Пошли ли­шень та­ки за­раз за свя­ще­ни­ком та за Яки­мом, - про­мо­вив ще тихіше Тро­хим.

Улита пос­ла­ла най­ми­та за свя­ще­ни­ком і за си­ном, а са­ма пла­ка­ла. Лемішка нез­ду­жав тільки раз на віку, на трид­цять п'ято­му році сво­го жит­тя. Слабість йо­го ду­же вра­зи­ла її сер­це.

А тим­ча­сом, по­ки прий­шов свя­ще­ник і син, Лемішка вже хо­див по дворі, як і пе­редніше. Тільки міцний йо­го го­лос став ба­га­то слабіший і тихіший та но­ги об­важніли.

- Висповідайте ме­не, па­нот­че. Здається, мені час зби­ра­тись у да­ле­ку до­ро­гу.

Священик вис­повідав йо­го й зап­ри­час­тив. Тро­хим вий­шов у світли­цю спокійніший і бадьорніший. На серці йо­му ста­ло оче­ви­дяч­ки лег­ше. Ули­та по­да­ла за­кус­ку, пляш­ку горілки, пляш­ку на­лив­ки. Всі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці. Свя­ще­ник і Яким по­ча­ли зви­чай­ну де­яку роз­мо­ву і сил­ку­ва­лись зас­по­коїти ста­ро­го. Швид­ко й сам Лемішка, ви­пив­ши чар­ку, по­чав ти­хим го­ло­сом роз­мов­ля­ти. Тільки він од­ра­зу спав з ли­ця, що­ки осу­ну­лись ниж­че, два зморш­ки на що­ках ста­ли глибші, очі по­тяг­ло тро­хи під бро­ви, ру­ки по­ча­ли тру­си­тись.

Улита Си­дорівна поп­ро­си­ла свя­ще­ни­ка зос­та­тись на обід; Лемішка за обідом їв ма­ло, од­на­че підкріпив­ся і по­ве­селішав. Всі сил­ку­ва­лись йо­го втіша­ти, роз­ва­жа­ти, роз­ка­зу­ва­ли про де­яких ста­рих дов­говічних лю­дей, відхи­ля­ли дум­ки од смерті. Швид­ко потім всі вий­шли з ха­ти і посіда­ли під причілком, кот­рий вис­ту­пав у са­док. Ха­зяй­ка ви­нес­ла пляш­ку з вишнівкою. Дов­генько во­ни сиділи, ви­пи­ва­ли по чарці й ба­ла­ка­ли. Яс­ний день, го­ди­на, здо­ро­ве повітря, зе­ле­ний са­док - все те на­во­ди­ло на ду­шу спокійні, нес­мутні дум­ки.

Священик пішов до­до­му. Лемішка за­ба­жав по­ди­ви­тись на сво­го унуч­ка, од­на­че не зга­дав про Зо­сю ні од­ним сло­веч­ком. Са­ма Леміщи­ха шви­денько побігла за ди­ти­ною. Лемішка пішов по са­ду, а Яким сидів на призьбі, не зво­дя­чи з йо­го очей.

Неміцними но­га­ми чва­лав Тро­хим стеж­кою по са­ду. Сон­це ки­да­ло вечірнім промінням у бік яб­лу­ням і гру­шам і про­ни­зу­ва­ло наскрізь кож­ну гілку. На­ни­зу, між вер­ба­ми бу­ло вид­ко млин, а з дво­ру виг­ля­да­ли всі за­бу­ду­ван­ня. Лемішка оки­нув ха­зяй­ським оком всю осе­лю. По всьому бу­ло вид­но, що йо­го ха­зяй­ське око не дріма­ло на ста­рості літ. Скрізь був лад, чис­то­та; все доб­ре дер­жа­лось, все ла­го­ди­лось. Повітки не світи­ли крок­ва­ми, ду­бові ко­мо­ри сто­яли прос­то, не пе­рех­ня­бив­шись, ха­та бу­ла вши­та но­ви­ми ку­ли­ка­ми. На­ни­зу млин кру­тив усіма ко­ле­са­ми. Про­ти сон­ця на тем­них ко­ле­сах ду­же яс­но бли­ща­ли нові прис­тав­лені ло­патні, ха­па­ючи за кож­ним пок­ру­том ко­ле­са лис­ню­чу во­ду та срібні проміння сон­ця. В од­чи­нені двері ми­готіли нові тов­качі ступ та ва­люш. Ко­ло мли­на веш­та­лись лю­ди, зно­си­ли з возів мішки мли­ва, пірна­ли в тем­ря­ву две­рей і знов ви­ри­на­ли, вер­та­лись до возів. За­во­зу сто­яло ду­же ба­га­то. Че­рез греб­лю сно­ви­га­ли про­хо­дячі лю­ди. Ро­бо­та кипіла; млин сту­котів, гур­котів, як і пе­редніше. А в сад­ку ти­хо пли­ну­ла жизність: там на­ли­ва­ли­ся яб­лу­ка, груші, вже одрізня­ли­ся од лис­ту, бу­ли примітні для очей й сти­ха гну­ли ряс­не гілля до­до­лу; там цвіли квітки, підга­ня­ла­ся вго­ру тра­ва, го­то­ва під ко­су. Одні ду­же старі де­ре­ва в са­ду, од­нолітки са­мо­го Лемішки, на­га­ду­ва­ли йо­му, що не все на світі віковічне.

«Цей рік, надісь, бу­де ос­танній рік мо­го жи­вот­тя… - Та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви. - Над­бав я вся­ко­го доб­ра; за­са­див я са­док, за­га­тив греб­лю, збу­ду­вав млин. Мої ко­мо­ра повні вся­ко­го доб­ра. Я орав і сіяв, тор­гу­вав, про­да­вав: мої скрині повні гро­шей. Сво­го си­на я вив­чив і довів до ро­зу­му й до пут­тя; та чо­гось ду­ша моя смут­на й сум­на… Ко­му діста­неться оце моє доб­ро після моєї смерті? Чи моє плем'я їсти­ме ово­щи з мо­го са­ду? Чи мої ону­ки топ­та­ти­муть ці стеж­ки, кот­ри­ми я те­пе­реч­ки хо­жу? Я зак­ла­дав ко­мо­ри й ха­ту з віковічно­го ду­бо­во­го ко­лод­дя на два або й три людські віки. Хто ж по­ко­рис­тується моїм доб­ром?»

Тимчасом Леміщи­ха при­нес­ла унуч­ка і по­да­ла Тро­хи­мові. Ста­рий ле­ге­сенько взяв ди­ти­ну на ру­ки і поніс попід яб­лу­ня­ми. Спокійно й мовч­ки ле­жа­ла ди­ти­на і все лу­па­ла та зир­ка­ла вго­ру оче­ня­та­ми, з кот­рих по­чи­на­ла вже ви­зи­ра­ти іскра людської душі. Над її оче­ня­та­ми вгорі ко­ли­хавсь зе­ле­ний лист, а між лис­том висіли пуч­ки груш та яб­лук. Че­рез гілля бли­ща­ло ви­со­ке синє не­бо. Пташ­ки тріпа­лись, пур­ха­ючи з гілки на гілку, з де­ре­ва на де­ре­во і плу­та­ючись в гу­ща­вині. Ди­ти­на роз­див­ля­лась на не­ви­да­ний зро­ду виг­ляд, а си­вий дід тішив­ся йо­го лич­ком, йо­го ма­леньки­ми руч­ка­ми. Леміщи­ха сто­яла од­да­ле­ки і слідку­ва­ла очи­ма за ним.

«Мій син, мій уну­чок, та невістка - во­рог мій, - ішла далі дум­ка Леміщи­на. - Во­на од­ня­ла в ме­не мій рід, моє плем'я, мо­го си­на, моїх унуків, во­на своїми ру­ка­ми заг­ре­бе мої гроші, пе­ре­ве­де, про­гай­нує моє доб­ро, до­бу­те кри­ва­ви­цею. А си­нові на думці чи­ни та хрес­ти».

- Хто ж пом'яне нас, ста­ра, як ми пом­ре­мо? - про­мо­вив він вже го­лос­но, наб­ли­жа­ючись до жінки, - хто по­мо­литься за нас бо­ту? Чи дов­го пак пам'ята­ти­муть на­ше імен­ня наші уну­ки, що ми з то­бою жи­ли на світі і над­ба­ли для їх уся­ко­го доб­ра? Чи, надісь, за­топ­чуть но­га­ми й на­шу пам'ять, щоб і сліду на­шо­го не зіста­лось…

Улита Си­дорівна, не ро­зуміючи пе­реднішої ду­ми чо­ловіка, са­ма не зна­ла, що йо­му відка­за­ти, і мовч­ки ди­ви­лась на йо­го.

- Запишімо, ста­ра, част­ку гро­шей на церк­ву, щоб нас по­ми­на­ли, щоб нас за­пи­са­ли в су­бот­ник. Купімо ми за жи­вот­тя ве­ли­ко­го дзво­на у со­бор, щоб хоч дзвін на­га­ду­вав на­шим дітям і уну­кам про нас і дов­го дзво­нив на все місто про на­шу пам'ять. Не­хай го­во­рить лю­дям, що ко­лись жи­ли на світі Тро­хим Лемішка і жінка йо­го Ули­та… Не­хай хоч дзвін го­ло­си­ти­ме за нас до бо­га.

- То й купім. До­волі всього зіста­неться й дітям.

Тихо вер­тав­ся Тро­хим до ха­ти по­руч з своєю ста­рою. Вид в йо­го був зовсім спокійний, йо­го су­ворі очі, на­суп­лені бро­ви