Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

- Тарасе! - про­мо­вив ти­хим го­ло­сом ха­зяїн, - пус­ти по­ро­ся! Не­хай во­но рос­те!

В за­го­роді сто­яв то­вар, що вер­нув­ся з че­ре­ди. Не­по­руш­но ле­жа­ли ко­ло ясел товсті во­ли, ре­ми­га­ючи. Де­котрі пок­ла­ли ро­гаті го­ло­ви на тин і ди­ви­лись в двір.

- Улито! Не про­дам я цього то­ва­ру до різниць, ра­ди цього дня. Не­хай ці во­ли зіста­ються живі. Тре­ба їх поп­ро­да­ти лю­дям до плу­га.

Почування близької го­ди­ни смерті, го­ди­ни, ко­ли тре­ба бу­ло по­ки­ну­ти цей світ, роз­жа­ло­би­ло міцну ду­шу Леміщи­ну.

- Чом та невістка не вер­тається до на­шої ха­ти? - про­мо­вив сам до се­бе Лемішка. - Чи вже ж во­на хо­че прий­ти до моєї гос­по­ди тим слідком, що по­не­суть мою до­мо­ви­ну?

- Бо як­би та­ки пішов та гар­ненько поп­ро­сив… - по­ча­ла Ули­та.

- Просити, й хи­ли­тись, і кла­ня­тись та на­ма­га­тись я ніко­му не бу­ду… Од­на смерть хіба на­хи­лить мою го­ло­ву. А схо­че пе­реб­ра­тись до нас, - про ме­не, хоч і за­раз. Ска­жи їй так од ме­не, ко­ли хо­чеш вво­ли­ти мою во­лю і моє ба­жан­ня.

Леміщиха пе­ре­да­ла сло­ва Лемішки си­нові.

- Швидше за­ги­ну в цім жидівськім смітни­ку, ніж пе­рей­ду знов до Лемішки; до за­ги­ну ту­теч­ки лад­на сидіти! От що! - од­ка­за­ла Зо­ся Яки­мові. - Ко­ли ста­рий хо­че щось нам уділи­ти, то не­хай пе­ре­дасть нам сю­ди.

Зося сподіва­лась, що во­на не­дов­го-та­ки жи­ти­ме на смітни­ку. Во­на сподіва­лась не­да­ле­кої смерті ста­рих і з не­терп­ляч­кою цього жда­ла.

Лемішка пішов до про­то­по­па, за­пи­сав півто­ри ти­сячі кар­бо­ванців на дзвін і дав сто кар­бо­ванців на по­мин душі своєї й жінчи­ної «со ча­ди». Швид­ко стор­гу­ва­ли майстрів, швид­ко лив­ся ве­ли­кий дзвін. Все місто за­го­моніло про Лемішку, про дзво­на.

- Поспішайте, майстрі! лий­те мерщій дзво­на день і ніч! - про­сив Лемішка. - Не­хай моїм дзво­ном задз­во­нять по моїй душі.

А тим­ча­сом, щоб ви­лив­ся го­лосніший дзвін, пус­ти­ли брех­ню, що ста­рий Лемішка нес­подіва­но вмер. Пер­ший при­летів до Леміщи­ної ха­ти ста­рий Пшеп­шинський і не­ви­мов­не зди­ву­вав­ся, стрівши Лемішку на самім по­розі ха­ти. За ним слідком вше­ле­павсь дяк в двір з псал­ти­рем під пах­вою, потім ди­якон…

- О, го­лос­ний бу­де мій дзвін! - за­ре­го­тав­ся Лемішка, час­ту­ючи сва­та і цер­ков­ний при­чет.

- Ото ж пев­ний знак, що ви, сва­ту­ню, бу­де­те ще дов­го-дов­го жи­вотіти, - го­во­рив Пшеп­шинський со­лод­ким го­лос­ком.

- Та ли­бонь не всі лю­ди бу­дуть цьому раді! - од­ка­зав Лемішка. - Чи не прибігла ча­сом моя лю­ба невісточ­ка? - по­ду­мав він.

Одного тиж­ня за­во­ру­ши­лось ціле місто. Дзво­на при­вез­ли і пос­та­ви­ли ко­ло дзвіниці. Дітво­ра сиділа кру­гом дзво­на, по­витріщав­ши оче­ня­та. Всі зби­ра­лись на цвин­тар ди­ви­тись на дзво­на. Після служ­би про­тоєрей пок­ро­пив дзво­на і поб­ла­гос­ло­вив тяг­ти на дзвіни­цю. Ввесь цвин­тар був за­ли­тий на­ро­дом. Лемішка сто­яв ко­ло са­мо­го про­то­по­па, в синьому су­кон­но­му жу­пані. Ко­ло йо­го збо­ку ту­ли­лась Ули­та. Сон­це яс­но освічу­ва­ло сотні чо­ловічих і жіно­чих голів. Швид­ко по­тяг­ли і по­че­пи­ли дзво­на на йо­го місці. Всі дзво­ни зда­ва­лись про­ти йо­го ма­ли­ми йо­го дітьми. Вся гро­ма­да ущух­ла і ніби за­мер­ла. Всі жда­ли пер­шо­го бла­говіста; всім хотілось по­чу­ти, яким го­ло­сом за­ре­ве здо­ро­вий дзвін. Діти по­роз­зяв­ля­ли ро­ти і по­витріща­ли очі на вікна дзвіниці. Тільки ви­со­ко на дзвіниці бу­ло чу­ти, як го­лос­но ко­ман­ду­ва­ли чо­ловіки, за­ряд­жу­вав ряд­чик.

- Вже! - гук­нув хтось на дзвіниці. - Вже, вже! По­че­пи­ли! - за­ше­потіли всі лю­ди і за­во­ру­ши­лись сотні голів, як та ко­маш­ня.

Всі нас­то­ро­чи­ли ву­ха.

Коли це вда­ри­ли в но­вий дзвін раз, дру­гий, третій… Рівно, плав­ко, го­лос­но по­лив­ся го­лос над цвин­та­рем, над містом. Мідь рев­ла і дзвеніла, аж хрест тру­сивсь та хи­ли­тавсь на дзвіниці. У всіх лю­дей за­во­ру­ши­лись ру­ки. Всі хрес­ти­лись і мо­ли­лись.

- Трохи не та­кий дзвін, як у Києві в Лаврі..

- Якраз та­кий, як в Софії, на Ста­ро­му Києві…

- Ні! бу­де та­кий, дос­то­ту, як в Братсько­му на По­долі або в Ми­хай­лівсько­му у Вар­ва­ри.

Такі сло­ва бу­ло чу­ти скрізь на цвин­тарі.

Всі лю­ди роз­хо­ди­лись, мо­ли­лись за Лемішку, по­ми­на­ли йо­го на ймен­ня так, що де­котрі ті сло­ва доліта­ли до йо­го ву­ха. Лемішка сто­яв по­важ­но. Доб­ром світи­ло­ся йо­го ли­це, а Ули­та сто­яла, згор­нув­ши ру­ки, мов пре­по­доб­на, на­че й во­на вже прис­вя­ти­лась.

- От те­пер і вми­ра­ти не страш­но! - про­мо­вив Лемішка до жінки. - Бу­дуть за нас лю­ди пам'ята­ти, бу­дуть по­ми­на­ти і мо­ли­тись за наші душі.

Протопоп поп­ро­сив Лемішок на гро­мадський обід у ти­та­ре­ву ха­ту. Лемішка з жінкою сиділи ко­ло ду­хо­венст­ва на по­ша­нов­них пер­ших місцях. Всі їм дя­ку­ва­ли, всі їх час­ту­ва­ли, всі оче­ви­дяч­ки їх по­ва­жа­ли. Тільки бу­ло й мо­ви за обідом, що про дзво­ни. Один Яким сидів на­су­пив­шись, ма­ло ви­пи­вав, ма­ло ба­ла­кав, йо­му шко­да бу­ло пот­ра­че­них на дзвін батьківських гро­шей, що ма­ли бу­ти ко­лись йо­го грішми. А Зо­ся сиділа до­ма і, по­чув­ши но­во­го дзво­на, аж стур­бу­ва­лась: по­ча­ла біга­ти по хаті і кляс­ти но­во­го дзво­на і сво­го тес­тя Лемішку.

Почалася осінь. По­ча­ла спа­да­ти спе­ка. По­ма­лу гас­ло га­ря­че проміння сон­ця, сти­ха зга­са­ло жи­вот­тя Лемішки, йо­го но­ги слаб­ша­ли, в очах темніша­ло, і зір ніби зга­сав; го­ло­ва ста­ла зовсім си­ва, аж біла; стан ду­же зігнув­ся. Лемішка завсіди сам ди­вив­ся за всім, дог­ля­дав, туп­цяв ко­ло всього, хоч йо­го ду­ша вже по­чу­ва­ла, що йо­му не їсти взим­ку овощів, що вро­ди­ли ряс­но влітку в йо­го сад­ку.

Одного ран­ку Лемішка ввійшов у пе­кар­ню і поп­ро­сив во­ди вми­ва­тись. Го­лос йо­го зовсім опав. Йо­го но­ги за­то­чи­лись під ним. Тро­хим, як ста­рий дуб, по­хи­лив­ся на стіл, потім на ла­ву. Най­мич­ки зля­ка­лись, на­ро­би­ли кри­ку. Прибігла Ули­та Си­дорівна. Лемішка ле­жав на лаві, жов­тий, як мрець, з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма. Всім зда­ва­ло­ся, що він вже не­жи­вий.

Через хви­ли­ну він розп­лю­щив очі, про­сив усіх ти­хим го­ло­сом не тур­бу­ва­тись. Йо­го пе­ре­ве­ли в світли­цю і пок­ла­ли на ліжку.

- Улито! - на­си­лу про­мо­вив він. - Поп­ро­си за­раз свя­ще­ників. Я хо­чу мас­лом со­бо­ру­ва­тись.

Улита Си­дорівна шви­денько розісла­ла слуг до свя­ще­ників, роз­по­ча­ла ва­ри­ти обід і го­ту­ва­ти все на мас­лос­вят­тя. Швид­ко потім в світлиці за­веш­та­лось ду­хо­венст­во. Па­ла­марі вби­ра­ли в ри­зи міських свя­ще­ників. Пе­ред об­ра­за­ми в кут­ку і на столі, в ру­ках у свя­ще­ників по­засвічу­ва­ли вос­кові свічки. Се­ред ха­ти сто­яв зас­те­ле­ний білою ска­тер­тю стіл. На столі сто­яло дві ве­ликі мис­ки з пше­ни­цею. В одній по пше­ниці бу­ло на­ти­ка­но сім свічок, а в другій стир­ча­ли ква­чи­ки з ска­ло­чок, об­мо­та­них білою ва­тою. Свя­ще­ни­ки сто­яли ря­дом ко­ло сто­ла і пра­ви­ли мас­лос­вятіє. Дим з ка­дильниць роз­хо­див­ся