Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

пояснювати свій вчинок. Не міг уявити обговорення розлучення з Рендом і Мерібет, бо вони однозначно стануть учасниками сварки. Але, якщо чесно, то частково це був мій міцний прагматизм. Навіть абсурдно, наскільки практичний (корисливий?) я був. Частково я не питав у Емі про розлучення, бо її гроші фінансували «Бар». Вона практично була його власницею і однозначно забере свої гроші назад. А я навіть уявити не міг, як моя сестра переживе втрату ще кількох років свого життя. Тож я дрейфував цією жалюгідною ситуацією, припускаючи, що рано чи пізно Емі візьме все у свої руки, Емі вимагатиме розлучення, а потім нарешті я зможу бути добрим хлопцем.

Це бажання виплутатися з ситуації незаплямованим було мерзенне. Що більш мерзенним я ставав, то більше жадав Енді, яка знала, що я не настільки поганий, як могло здатися після публікації моєї історії для усього загалу. «Емі з тобою розлучиться,— все думав я.— Вона цього довго не терпітиме». Але вже й весна минула і прийшло літо, потім осінь, потім зима, а я перетворився на зрадника в усі пори року — зрадника з мило-нетерплячою коханкою. Стало ясно, що треба щось робити.

— Ну, Ніку, я ж тебе кохаю,— сказала Енді, сидячи на дивані в моєї сестри — це був якийсь сюр.— Байдуже, що буде далі. Я не знаю, що ще сказати, бо почуваюся дуже...— вона розвела руками,— безглуздо.

— Не треба,— мовив я.— Я теж не знаю, що сказати. Немає чого сказати.

— Ти можеш сказати, що кохатимеш мене попри все.

Подумалося: «Я більше не можу казати цього вголос».

Я освідчувався раз чи двічі — слиняво пробуркотів, дихаючи їй у шию, сумуючи за чимось. Але слова вийшли назовні, як і багато чого іншого. Тоді я почав хвилюватися про сліди, що ми залишаємо. Про наш активний, не надто прихований роман, про який я недостатньо хвилювався. Якщо в будинку Емі були камери, то я там засвітився. Я придбав одноразовий телефон спеціально для її дзвінків, але мої дзвінки й голосові повідомлення надходили на її дуже постійний телефон. Я написав їй масну валентинку, яку так і уявляв у випусках новин усіх каналів, а там римуються слова «грішниця» й «розкішниця». На додаток Енді було двадцять три. Мабуть, мої слова, мій голос і мої фото збережені на різноманітних електронних приладах. Одного вечора я переглядав світлини на телефоні Енді, бо в мені прокинулися ревнощі, власницькі інстинкти, цікавість, і знайшов удосталь фотографій кількох колишніх хлопців, які гордо посміхалися з її ліжка. Я очікував теж колись приєднатися до цього клубу, навіть трохи хотів до нього приєднатися. Причину цього бажання я не розумів, але це й не хвилювало мене, навіть попри те, що такі фото можна завантажити й надіслати мільйонам людей за одну мстиву секунду.

— Це страшенно дивна ситуація, Енді. Тобі просто потрібно набратися терпіння.

Вона відхилилася від мене.

— Ти не можеш сказати, що кохатимеш мене попри все?

— Я кохаю тебе, Енді. Справді.

Я витримав її погляд. Вимовляти фразу «Я тебе кохаю» було небезпечно, але й мовчати — теж.

— Тоді бери мене,— прошепотіла вона. Почала знімати мій пасок.

— Нам потрібно бути дуже обережними зараз. Я... Якщо поліція про нас дізнається, я опинюся в дуже поганій ситуації. Це матиме просто жахливий вигляд.

— То ти через це хвилюєшся?

— У мене зникла дружина і є таємна... подруга. Так, це тхне погано. Це тхне криміналом.

— Це звучить якось огидно.

Її груди досі були оголені.

— Енді, люди не знають нас. Вони справді подумають, що це огидно.

— Господи, це наче сюжет чорно-білого кіно.

Я посміхнувся, бо познайомив Енді з чорно-білими фільмами. З Богартом і «Глибоким сном», «Подвійною страховкою» і з іншою класикою. Це було однією з найкращих речей у наших стосунках — те, що я міг відкривати їй щось нове.

— А чому б нам просто не зізнатися поліції? — запропонувала вона.— Хіба буде не краще...

— Ні. Енді, навіть не думай про це. Ні.

— Вони ж усе одно дізнаються...

— Як? Як їм це вдасться? Ти про нас комусь розповідала, люба?

Вона сіпнулась. Я почувався погано. Вона не так уявляла цю ніч. Енді дуже раділа нашій зустрічі, вона уявляла палке возз'єднання, фізичну близькість, а я прикривав свій зад.

— Сонечко, пробач, я просто маю знати,— сказав я.

— Без імен.

— Що ти маєш на увазі — без імен?

— Я маю на увазі,— уточнила вона, нарешті поправляючи сукню,— що мої подруги, моя мама, вони знають про існування особливого чоловіка, але без імені.

— І без жодного опису, правда ж?

Я сказав це схвильованіше, ніж хотів, почуваючись, наче тримаю обвалену стелю.

— Лише двоє знають про це, Енді. Ти і я. Якщо ти мені допоможеш, якщо кохаєш мене, то знатимемо лише ми, і поліція ніколи не дізнається.

Вона провела пальчиком по моїй щелепі.

— А якщо... якщо вони ніколи не знайдуть Емі?

— Енді, ми будемо разом, незважаючи ні на що. Але тільки якщо будемо обережні. Якщо ж ні, то можливо... Усе настільки погано, що я можу опинитися за ґратами.

— Може, вона втекла з кимсь,— припустила Енді, притискаючись щокою до мого плеча.— Може...

Я відчував, як гуде її дівчачий мозок, перетворюючи зникнення Емі на легковажний скандальний роман, ігноруючи реальність, яка не пасує до тексту.

— Вона не втекла. Це набагато серйозніше,— я поклав палець під її підборіддя, щоб дівчина поглянула мені у вічі.— Енді! Ти маєш поставитися до цього дуже серйозно, гаразд?

— Ну звісно, я ставлюся до цього серйозно. Але я хочу розмовляти з тобою частіше. Зустрічатися. Я нервую, Ніку.

— Нам просто потрібно трохи почекати,— я схопив її за плечі, щоб змусити підвести погляд.— Енді, зникла моя дружина.

— Але ж ти навіть не...

Я знав, що вона збиралася сказати: «ти ж її навіть не кохаєш», але вистачило розуму зупинитися.

Вона обійняла мене.

— Слухай, я не хочу суперечок. Я знаю, що Емі тобі небайдужа і що, звісно, ти непокоїшся. Я теж. Знаю, що на тебе тиснуть... навіть уявити не можу, як на тебе тиснуть. Тож я не проти приховувати наші стосунки навіть більше, ніж раніше, якщо це можливо. Але пам'ятай, це й мене теж зачіпає. Я маю отримувати від тебе повідомлення. Бодай раз на день. Просто дзвони, коли буде вільна