Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

Вона посміхнулася мені та прошепотіла:

— А тепер поцілуй мене.

Я поцілував її дуже ніжно.

— Я тебе кохаю,— сказала вона, а я поцілував її в шию та промимрив свою відповідь.

Ми сиділи в тиші, а телевізор миготів навпроти.

Я дозволив своїм повікам опуститися. «А тепер поцілуй мене». Хто це сказав?

Я спам'ятався десь о п'ятій ранку. Го вже прокинулася, її було чути далі в коридорі, у ванній лилася вода. Я почав трусити Енді. «Вже п'ята ранку. Вже п'ята ранку». І з обіцянками кохати й телефонувати я попхав її до дверей, як ганебну дівку на одну ніч.

— Не забувай телефонувати щодня,— прошепотіла Енді.

Я почув, як відчинилися двері ванної.

— Щодня,— сказав я і сховався за дверима, відчиняючи їх, щоб Енді вийшла.

Розвернувшись, я побачив Го, яка стояла у вітальні. Рот її приголомшено роззявився, але решта тіла кипіла від люті: руки в боки, брови аж на середині лоба.

— Ніку, ти клятий ідіот.

Емі Елліот-Данн

21 липня 2011 року

Запис у щоденнику

Я така ідіотка! Інколи дивлюся на себе й думаю: «Не дивно, що Нік вважає мене сміховинною, легковажною, розпещеною у порівнянні з його матір'ю». Морін помирає. Вона приховує свою хворобу за широкими усмішками та просторими розшитими регланами, відповідаючи на кожне питання: «Ой, зі мною все гаразд, а ти як ся маєш, дорогенька»?

Вона помирає, але не збирається цього визнавати, принаймні поки що. Тож учора Мо телефонує мені зранку й запитує, чи не хочу я приєднатися до неї з подругами на прогулянці. Вона в чудовому гуморі й хоче вибратися з дому якнайшвидше, тож я негайно погоджуюся, навіть знаючи, що вони займатимуться речами, які не надто мені цікаві: пінокль, бридж, якась благочинна діяльність у церкві, яка зазвичай вимагає сортування чогось.

— Ми будемо за п'ятнадцять хвилин,— повідомляє вона.— Одягни щось на короткий рукав.

Прибирання. Це, мабуть, прибирання. Болото аж по лікті. Я накидаю блузу на короткий рукав, а рівно за п'ятнадцять хвилин відчиняю двері Морін, яка, ховаючи лису голову під в'язаним кашкетом, хихоче зі своїми двома подружками. Вони всі одягнені в однакові футболки з аплікаціями, усі з дзвіночками та стрічками і зі словами «Мамусі плюс» на грудях.

Гадаю, вони започаткували ансамбль у стилі ду-воп. Але далі ми всі залізли у старий «крайслер» Роуз. Він справді старий, один з тих, де суцільне переднє сидіння — бабусине авто, яке смердить дамськими цигарками. І ми радісно прямуємо до донорського центру плазми.

— Ми їздимо туди по понеділках і четвергах,— пояснює Роуз, поглядаючи на мене у дзеркало заднього огляду.

— О,— кажу я. А як можна на це відповісти? «Ой, ці неймовірні плазмові дні!»

— Здавати кров можна лише двічі на тиждень,— розповідає Морін, доки на її светрові бриньчать дзвіночки.— Вперше ти отримуєш двадцять доларів, удруге буде тридцять. Саме тому сьогодні всі в такому гарному гуморі.

— Тобі сподобається,— запевняє Вікі.— Усі просто сидять і теревенять, наче у салоні краси.

Морін тихенько стискає мою руку.

— Я більше не можу бути донором, але подумала, може, ти станеш заміною. Це може стати добрим способом дістати гроші на дрібні витрати. Дівчині не завадить мати трохи власних коштів.

Я проковтую миттєвий порив злості: «Я колись мала більш ніж достатньо власних грошей, але всі віддала вашому синові».

Худорлявий чоловік у куценькій джинсовій курточці кружляє по парковці, наче бездомний собака. Хоча всередині тут чисто. Гарне освітлення, сосновий освіжувач, релігійні плакати на стінах, самі голуби й туман. Але я знаю, що не зможу цього зробити. Голки. Кров. Я боюся і того, і того. У мене немає якихось інших фобій, але ці дві абсолютно усталені. Я з тих дівчат, які непритомніють від порізу папером. Не терплю розшарування шкіри — пілінгу, порізів, пірсингу. Під час хіміотерапії Морін я ніколи не дивилась, як їй вставляють голки.

— Привіт, Кейліз! — увійшовши, гукає Морін, і огрядна чорношкіра жінка у чомусь схожому на медичну форму відгукується.

— Як ся маєш, Морін! Як почуваєшся?

— Ой, я пречудово, просто чудово, а як ти?

— Скільки ви цим займаєтеся? — цікавлюсь я.

— Довгенько,— відповідає Морін.— Кейліз — наша улюблениця, вона дуже вправна з голками. А це дуже добре в моєму випадку, бо в мене вени «гуляють».

Вона виставляє свою руку, вкриту блакитними венами-мотузками. Під час нашої першої зустрічі Мо мала зайву вагу, але це в минулому. Це дивно, але з зайвою вагою вона мала кращий вигляд.

— От бачиш, спробуй притиснути палець.

Я роззираюся, сподіваючись, що Кейліз запросить нас до кабінету.

— Ну ж бо, спробуй.

Я прикладаю кінчик пальця до вени й відчуваю, як вона перекочується, «гуляє». Мене кидає в жар.

— То це наш новобранець? — раптово опинившись біля мене, запитує Кейліз.— Морін безперестанку про тебе розповідає. Тобі потрібно заповнити кілька форм...

— Пробачте, але я не можу. Я не можу навіть бачити голки чи кров. У мене серйозна фобія. Буквально не можу цього зробити.

Я усвідомлюю, що сьогодні ще не їла, і накочує хвиля запаморочення. Моя шия наче кістки втрачає.

— Усі предмети тут добре дезінфікуються, ти в добрих руках,— переконує Кейліз.

— Ні, не в цьому справа, чесно. Я ніколи не здавала кров. Мій лікар злиться, бо я навіть звичайний щорічний аналіз крові не можу витримати, ну наприклад, на рівень холестерину.

Отож ми чекаємо. Це забирає аж дві години: Вікі та Роуз приєднані до шиплячих приладів. Наче з них викачують усе. Обом жінкам навіть спеціальні відмітини на пальцях зробили, щоб вони не могли бути донорами більше двох разів на тиждень. Маркування проявляється під ультрафіолетовим світлом.

— Це наче у фільмах про Джеймса Бонда,— вирішує Вікі, й вони всі починають гиготіти. Морін мугикає саундтрек з фільму (гадаю), а Роуз складає пальці пістолетом.

— А ці старі шкапи не можуть раз утихомиритись? — озивається сива жінка за чотири крісла від нас. Вона перехиляється через тіла трьох непевних типів: на руках у них синьо-зелені татуювання, на підборіддях щетина, саме таких чоловіків я й уявляла як донорів плазми,— й махає пальцем вільної руки.— Мері! Я гадала, ти будеш завтра!

— Так і планувалося, але моя соціальна допомога прийде лише