Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-А поки потрібно роботу десь шукати.

-Ти ж займаєшся програмним забезпеченням для промисловості? Для обладнання? – уточнив Вікентій.

-Так. Для машин, для продукції. Та, власне, комп’ютеризацією виробництва. Але це там було… А тут – чи воно комусь потрібно? – Посмішка знову торкнулася губ Сергія, але цього разу якась сумна. – Я-то можу й ігри робити, й мобільні додатки…

-Потрібно, - заперечив Вікентій. Хоча у мозку виникла якась думка, яка не стосувалася предмету розмови, та, власне Сергія взагалі. Але зараз потрібно було йому допомогти. – В мене друг якраз таким займається. І програмісти йому потрібні. Я тобі телефон Юрка дам, а там вже самі домовляйтеся…

Тамара, звичайно, здивувалася, опинившись у салоні «Фіскера». Хоча автомобілями вона ніколи не цікавилася, але такого ще не бачила. А ще більше була вражена, дізнавшись, звідкіля в тата таке диво.

Їздили вони у неділю вдвох: скоро мав розпочатися навчальний рік, і для школи потрібно було багато чого купити. Дещо потрібно було нове, а щось залишилося у опечатаній квартирі, доступу куди не було… Втім, гроші дозволяли вирішити усі ці проблеми. Хоча Вікентій і дивувався, скільки ж усього потрібно…

А тепер вони поверталися додому. Тома вже називала так його квартиру, і це було добре. Та й із Нікою їм вдалося подружитися, останній потрібно було віддати належне, вона зробила для цього усе, а дівчинка, дійсно, була у захваті від того, ким виявилася нова дружина батька. На цьому фронті, здавалося, усе було спокійно, принаймні, поки що.

А от щодо батька – Тома продовжувала демонструвати уїдливу вдачу. Не відриваючись від новенького айфону, зауважила:

-Ох, і витратився ти на мене сьогодні! Неочікувано, так?

-А на кого ж мені гроші заробляти? – віджартувався Вікентій. Та, поки донька не розпочала щось казати про їхні стосунки із Нікою, - бо одразу зрозуміла, що та була пані дуже заможною, - вирішив змінити тему. – Ти що, живеш у тому телефоні? Не відриваєшся…

-А що? – Тома відірвала-таки погляд від дисплею та подивилася на батька. – Ну, от зараз, наприклад, із друзями листуюся. В нас у класі свій чатик… Коли ще побачимось…

-Скоро вже. – Здавалося, Тома не була однією з тих, хто чекає початку навчального року з острахом. – Але ти чи не перша, хто, сидячи поряд із водієм, не дивиться на дорогу…

-Я-то не вожу… - розвела вона руками, не випускаючи з однієї з них телефону.

-Мама тебе не вчила? – В матері та вітчима дівчинки, звісно, були свої авто. Суддя їздила донедавна на майже новому «Фольксвагені Тігуан». Про вітчима Вікентій вирішив не питати.

-Ні, я навіть і не просила. Вони казали, що – не з моїм зором сідати за кермо…

-А ну, відрви-таки погляд від свого телефону. Та подивися на машину попереду. Номер можеш прочитати?

-Сімсот три – дванадцять. – Перед ними, у кількох десятках метрів, їхали старі «Жигулі» із номером ще попереднього стандарту. Хоча Тамара навряд чи розумілася на таких речах, а просто назвала цифри. Її батько виніс вердикт:

-Водити зможеш. Але – лише у окулярах. – Зараз донька була у них, та він знав, що без оптичного приладу, дійсно, майже нічого не бачила на відстані. Але Тома здаватися не збиралася:

-Хочеш бути кращим за маму?

-Навіть на думці не було. – Вікентій казав зараз чисту правду, хоча до дівчинки проявляв терплячість, якій навіть сам дивувався. Можливо, справа була у тому, що розумів, у якому стресі вона досі знаходиться. – Просто … в мене інший підхід. Мама – суддя. Їй простіше сказати, що не можна. А я шукаю умови, за яких це можна. Головне, чи захочеш ти сама … звичайно, коли за віком зможеш права отримати.  Але починати потроху вчитися можна.

-Мама … здається, досудилася. – Тон Тамари став злим, такого її батько навіть не очікував. Можливо, подумав він, дівчинка вважає, що … її усі зрадили? Спочатку – він, коли пішов від мами. А тепер – вона сама, наразивши на небезпеку та зламавши звичний світ… - Ти не знаєш, що з нею? Що зі справою? - Маючи батьків-юристів, вона, звичайно, розуміла, наскільки усе це серйозно.

-Поки не знаю. Але, можливо, завтра буду дещо знати. Без подробиць, бо, ти розумієш, не займаюся цією справою.

-Розкажеш?

-Якщо буду знати – звичайно.

-Маму … забрали… Хтось же «настукав»… - похитала головою Тома. – А тебе … ледь не вбили… - Звичайно, вона знала про це. Вікентій та Ніка змушені були розповісти, та треба було віддати Томі належне, до цього вона поставилася серйозно. Як і до необхідності бути зараз дуже  обережною. – Усе одночасно… - Вона не стала розвивати думку далі, можливо, тому, що сама не могла повірити…

-Із усім цим мені потрібно буде розібратися. А кому ж..? Що ти там знову робиш, у тому телефоні?

-Так … деякі дрібні покупки…

-Він в тебе не розрядиться?

-Ні, шістдесят відсотків.

-Тоді до вечора вистачить. – Вікентій згадав анекдот про те, що зараз розрядився телефон – і все, немає людини… Але розповідати його не став. Для Томи це, можливо, й не анекдот, до того ж, вона і так нещодавно залишилася без гаджетів, добре, що це вдалося швидко виправити… - Зараз приїдемо, що робити будеш? – Він очікував, що донька або за комп’ютер сяде, або захоче залишок дня використати, щоб піти погуляти. Але несподівано почув: