Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-Дійсно, подарунок! – був змушений погодитися слідчий. Йому нечасто так щастило. Фотографія злочинця у момент вчинення злочину, та ще й із бомбою у руках… Навіть для вивчення її конструкції експертам нагодиться. А тим більше – для розшуку вбивці.

-І я вам скажу, цей тип, скоріше за усе, не з Кам’янського, та навіть не з Дніпра. Та, здається, не з криміналу.

-А з кого ж?

-З «активістів». Я з цією публікою … воюю давно. Спеціалізація в мене така. – Вікентій пояснив, чим, здебільшого, займається у своїй практиці. – Подробиць справ розкривати не можу, самі розумієте, адвокатська таємниця…

Настрій в слідчого, який тільки-но радів, отримавши фотографії підозрюваного, знову зіпсувався.

-Отже, зацікавлених – купа, справа у вас багато, але говорити про них ви не хочете. Як же ми тоді вирахуємо … ну, хай навіть візьмемо цього виконавця, а замовники? Ви що, гадаєте, він їх здасть?

-Здасть. Це ж, знов-таки, не досвідчені злочинці. Їх притисни – «попливуть». – У цьому адвокат, що вивчив звичайних супротивників, був переконаний.  – Ви розумієте, що я … пов’язаний професійною таємницею. Але, знаєте, насправді, не пов’язую цю ситуацію зі своєю роботою. Принаймні, не вважаю цю версію основною. Хоча, мабуть, виконавця підібрали саме з цього середовища, щоб, якщо його візьмуть, виглядало саме так. Бо хтось добре знав, чим я займаюся…

-Але тоді із чим? – здивувався слідчий. Він вперше зустрічав адвоката, якого хотіли вбити, а він казав, що це, ймовірно, не пов’язано із його роботою. Невже усе виявиться простіше? Але тоді – навіщо справу передавали до Києва? Невже тому, що потерпілому не хочеться їздити на допити до Дніпра?

-Це – довга історія. Я нещодавно одружився, й моя дружина з Росії, хоча отримала наше громадянство… А от, що цьому передувало… - Звичайно, Ніка знала, що він розповість на допиті усю історію, та змирилася із тим, що їй самій теж потрібно буде дати показання, але вже як свідку. Те, що сталося рік тому під Москвою, не могло бути розслідувано в Україні.

А от в слідчого настрій знову зіпсувався. Ще б пак! Навіть, якщо вони зможуть виловити підривника, то, - якщо цей Невмер-Голова має рацію, - замовників вони ніколи не знайдуть. Принаймні, не зможуть притягнути до відповідальності, оскільки, по-перше, важко знайти докази таких припущень, а по-друге, навряд чи син російського мільярдера, або він сам, опиняться у досяжності української поліції, щоб оголосити їм про підозру…

-І що ж мені із цим робити? – похитав головою поліцейський, а Вікентій незворушно відповів:

-Писати протокол допиту.

Цією заявою, окрім усього іншого, він давав зрозуміти, що усе на сьогодні вже сказав, та більше додати йому нічого. Слідчому нічого не залишалося, як розпочати робити саме це. А перед тим, як, прочитавши роздрукований протокол, написати звичайну фразу: «З моїх слів записано вірно, мною прочитано», та поставити підпис, - він тисячу разів бачив це у якості адвоката, а зараз сам був тим, кого допитують, - Вікентій запропонував:

-Ці фото нашого виконавця… Якщо не зможете ідентифікувати, я можу поширити через соцмережі. Із поясненням, хто це, скільки людей загинуло, та проханням, якщо хто упізнає, зв’язатися із вами. Мене … знають та читають. Окрім того, воно й по професійних групах піде… Гадаю, швидко вирахують. – Насправді, він, звичайно, хотів допомогти знайти вбивцю, але тактику визначав слідчий, та, можливо, йому зовсім не було це потрібно. Якщо, наприклад, наявність фотографій хотіли поки що зберегти у таємниці. Але, якщо слідчий дасть добро… Текст до фото у такому випадку Вікентій напише сам. Те, що такий пост «розійдеться» мережею досить широко, - майже гарантовано. Так от, у цьому випадку в багатьох відкриються очі на усякого роду «активістів», а у самому цьому середовищі пробіжить, немов хвиля, легка паніка, та спалахнуть міжусобиці, коли усі будуть намагатися довести якщо не слідству, то оди н одному, що до вбивства трьох людей ніякого стосунку не мають. Особливо ті, хто так чи інакше знайомий із цим виконавцем. Але слідчий відповів:

-Давайте … трохи пізніше вирішимо. Зідзвонимося за, скажімо, пару днів, добре? – Він хотів спочатку зрозуміти, чи можна встановити особу виконавця іншими, у тому числі оперативними, методами. Те, що запропонував потерпілий, - хоча слідчому було зрозуміло, що цей пан із подвійним прізвищем, передусім, адвокат, навіть, якщо у даному випадку відстоює власні інтереси, - слід було розглядати як останній захід. А Вікентій лише зітхнув:

-Ну, добре, тоді все на сьогодні. Я, мабуть, поїхав…

-Я ж тобі казав!

Із однокурсником та колегою зустрітися – завжди добра справа. Але зараз сиділи вони у цій піцерії не просто так. По-перше, Вікентію по обіді потрібно бути у Голосіївському суді, а Павло звідти якраз вийшов. Жоден адвокат не може вести лише одну справу, але цього разу в обох хоча б є час пообідати. Їхати до суду звідси було недалеко, а просто біля нього поїсти й не було де.

А по-друге, Павло був якраз тим, хто, разом із напарником, захищав Оксану. Та сам попросив про цю зустріч. Цікаво, йому-то що потрібно? Вікентій, зі свого боку, сподівався дізнатися, що ж там, врешті-решт, за справа, та які перспективи...

-Що саме казав? – перепитав Павло. Прізвище його було Людовенко, а у студентські роки прізвиська були, звісно, Людовик, або просто Король. А ще – Павло Другий, оскільки він ще й по батькові був Павлович. Фантазія хлопців розігрувалася, але Вікентій, через специфічний життєвий досвід, ніколи цих жартів не підтримував. За це, здавалося, Павло йому вдячний досі. Найцікавіше було те, що його партнера по адвокатській практиці, із яким вони й захищали зараз суддю Стасюк, звали Михайло Романов. Можна було відкривати адвокатське об’єднання «Монархи», хоча, можливо, просто подібне тягнеться до подібного.