Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

863
0
22.10.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Празька химера" автора Євгенія Анатоліївна Кононенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 61
Перейти на сторінку:
Передавай привіт Ладці й Северину, — каже їй син, коли вона виходить з дому.

— Їх не буде.

— Я знаю, що не буде, але ж привіт є через кого передати?

Северин Кохта вже в Йелі, студіює етнопсихосоціоніку. А Валентина ніколи не забуде, як шестирічний Сєвочка під час однієї давньої зустрічі на Костельній підійшов і обняв її ззаду, почав розчісувати її волосся, хвалити її сережки і ланцюжок на шиї.

— І чого це ти мене так любиш, Сєвочко? — спитала Валентина.

— А мама завжди мене просить таке робити, коли тато їде у відрядження. А ти взагалі самотня, тебе треба пожаліти.

Валентина саме тоді тільки розлучилась, і слова Сєвочки розсмішили її.

— І хто тобі сказав, що мене треба пожаліти?

— Мама.

— І коли вона тобі таке каже?

— Вночі. Вона кладе мене до себе, коли тато у відрядженні.

— І вона плаче за татом?

— Ні, вона мене лоскоче і сміється.

Потім Валентина чула, як Люська рішуче смикала чоловіка, щоб той, як батько, пояснив дитині, що не все, що відбувається вдома, треба переповідати тьоті Валюшці, але Вітя Кохта був захоплений розмовою з Вітею-художником про шляхи мистецтва у постколоніальному світі, до якої приєднався навіть Вітя-академік, і це все було давно, дуже, дуже давно.

Дзвоник на мобілку наздогнав її вже на Хрещатику.

— Валюшко, це правда, що ти будеш з Юрою Боніним? — заклопотано питала Сюзанна.

— Гадаю, що так.

— Значить, треба готувати Томку, щоб вона не грюкнулась непритомна. Він не був у неї від того дня, ну, ти ж знаєш...

— Коли вона роздяглась раніше, ніж треба?

— Ніби ти сама завжди це робиш тільки вчасно! — Сюзанна люто урвала зв’язок.

Юра чекає із величезним букетом хризантем.

— Це для Томки?

— Гаразд, нехай буде для Томки.

— Ти гадаєш, на даному етапі саме вона є найнещаснішою жінкою?

— Найнещаснішою?

— Про тебе говорили, що ти шукав найнещаснішу жінку України, щоб подарувати їй свою увагу.

Юра посміхнувся.

— Я й не знав, що про мене таке говорили.

Вони піднялися по Костельній та увійшли у засцяне підворіття, яке мирно співіснувало із численними елітними галереями і розкішно відремонтованими під’їздами. Перетнули тісне темне подвір’я, Юра завбачливо присвітив ліхтариком, Валентина натиснула код, викликала ліфт, який довіз їх до помешкання «академіків». Юра вручив Томі букет хризантем.

— Раніше треба було, — буркнула Тома.

— Давайте, дєвушко, на кухню різати салати.

— Я посиджу з хлопцями у вітальні, а ви собі ріжте салати.

— Ти робила таке, коли ходила сюди сама. А тепер ти прийшла з мужчиною, то, значить, давай до нас.

— Я піду різати салати, я в Німеччині більше року працював у ресторані, — сказав Юра. Жіноцтво радо привітало інтенцію Юри Боніна, а Валентина пішла поправляти зачіску до ванни, єдиного приміщення, де було дзеркало.

Вітя Кохта рушив за нею й схопив її за литку. Він завжди робив так — певне, бажання відчути заборонений хуліганський смак життя спокушає його досить сильно, а те, що Валентина прийшла з кавалером, робило доторки у ванній вдвічі гострішим.

— Де ти підібрала Юрку?

— На вулиці, — знизала плечима Валентина.

— Добре виглядаєш у цьому... неакадемічному вбранні.

Вітя-художник також похвалив її субкультурний реглан, а Вітя-академік сказав, що йому більше подобалось, коли Валентина вбирала модельні костюми.

— А я вже давно не беру до уваги твої зауваги, — відповіла Валентина.

— А я це тільки-но помітив.

Вітя-художник відкоркував вино й розлив по склянках. Вони почали звичну балачку про інтелектуальні новини міста Києва, про давні часи і ще про щось, коли Юра Бонін раптом з’явився на порозі вітальні.

— Валю, ми зараз ідемо звідси.

Всі здивовано завмерли в тих позах, в яких їх застала ця новина, зокрема й рука Віті-художника на Валентининому плечі. За спиною в Юри Боніна з’явились три переляканих жіночих обличчя.

— Мені дуже шкода, що я не поспілкувався з вами, хлопці, але я певен, ми бачимось не в останнє. А ваші дружини вирішили повідомити мені такі деталі про мою даму, що я просто змушений забрати її звідси. Ходімо, Валю.

Жінки розгублено зникли. Юра подав Валі куртку, швидко одягся сам, і вони швидко пішли. Коли вони вийшли з підворіття на освітлену Костельну, Валя люто подумала: «А чого я раптом слухаюсь його, як та вівця?» Вона зупинилась і подивилась Юрі Боніну в обличчя.

— Послухай, я голодна, як собака! Я хочу жерти!

— А в мене навіть немає грошей запросити тебе до доброго ресторану...

— Ну то якого біса було демонструвати ці демонстрації! Я добре знаю цих гадюк і можу собі уявити, що вони могли тобі говорити.

— Ходімо в «Метроград». Там є непогані снеки. З пивом.

— Яке, в дідька, пиво? Я вже почала з хлопцями пити вино.

— Ну то, може, ти краще знаєш, де тут можна посидіти. Ходімо, Валю. І не сердься, що я забрав тебе звідти. Іноді треба робити і так.

Вони зійшли з Костельної й рушили вгору по Малій Житомирській. Дійшли до кафе у підвальчику, знайшли місце в напівтемряві. Валентина посміхнулась.

— Ну і що вони встигли тобі сказати? Що я живу з усіма їхніми чоловіками, якими вони так пишаються — якщо це, звичайно, можна назвати життям?

Їм принесли келихи, розлили вино.

— Вони змусили мене пильніше придивитись до тебе.

— Пильніше?

— Якщо троє одружених чоловіків виявляють таке зацікавлення цією жінкою, то мені, чоловікові наразі свобідному...

— Ти гадаєш — увага свобідного чоловіка — це саме те, що мені наразі потрібно?

— Як твій син? — запитав Юра.

— Йому двадцять років. Йому вже не потрібен ні тато, ні вітчим.

— А друг? Друг завжди потрібен.

— У нього багато друзів і подруг.

Їм принесли салати.

— Там салати кращі. Але якщо захочеш, я запрошу тебе до себе, почастую кращим, ніж те, що зараз поїдається на Костельній.

— Я думаю, Юро, їм шмат став поперек горла! Особливо бабам! Ти все-таки молодець. І, хай там що, у нашому віці не так важливо нажертись...

— А що важливо?

— Те, чого нема. І не буде.

— Кохання?

— Дружба. Довіра. Щирість. А коханням нехай розважаються наші діти.

— Ти знаєш, Валю, а я йшов за тобою в підземному переході. Дивився на твої ноги і думав: чому не я купив цій жінці такі гарні чобітки.

— Ой, не

1 ... 49 50 51 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"