Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— ...А потім побачив, що я знаю цю жінку. Знаю ще від тих часів, коли вона була дівчиною.
— І ще тоді помітив, яка вона неординарна...
— Не смійся, Валю.
— Але ти кажеш таке, чого я вже нездатна сприймати.
— Чому?
— Ти забув, скільки нам років?
— Не забув. Але я вдячний долі, що зустрів тебе. І хочу, щоб ти захотіла ще раз мене побачити.
— Навіщо?
— Бо... якщо жінки втрачають здатність любити, то в цьому винні чоловіки.
— І тебе непокоїть така ситуація?
— Якщо чесно, то дуже.
— І ти маєш проект як її змінити?
— Вихід один: якщо людство...
— Постлюдство, як каже наш друг Віктор Кохта.
— Постлюдство — це все одно людство. І якщо воно дійшло до того, що жінки перестали любити, значить, вихід один: любити повинні й чоловіки...
Зупинка за вимогою
Ці декілька cтареньких будиночків стояли осторонь усього. Кілька маленьких фруктових садочків — їх, здається, й було всього три чи чотири — утворювали ірреальну оазу серед пустирища між двома житловими масивами. І мікроавтобус, простуючи по дорозі від так званої «ближньої» групи бляклих сіравих бетонок до «дальньої», з’їжджав з асфальту на покручену втоптану стежину і довго їхав крізь той простір із безладними купами бозна-чого, які взимку припадали снігом, а влітку поростали буйними бур’янами. А на півдорозі була зупинка за вимогою, на якій сходили мешканці тих будиночків або ті, хто їхали до них у гості.
Колись їх тут було багато, таких одноповерхових напівдерев’яних-напівкам’яних будиночків із верандами, до яких ніяк не припасовувалося слово «котедж», хіба що вілла («бо вилами підперта»). А тепер лишилось тільки декілька таких, біля зупинки за вимогою, серед безладного пустирища, і найкомічніше було те, що цим садовим будинкам були присвоєні досить великі номери — вулиці, якої не існувало вже багато років. Інші будиночки розвалили, колись настане черга й цих, але поки вже кілька десятиліть між «ближніми» й «дальніми» бетонками з’юрмились ті декілька скромних, проте агресивно затишних і притягальних маєточків, з одного з яких на зупинку за вимогою завжди виходять кілька курочок і гордий півень.
Біля її будиночка ніякого господарства він не побачив. На підвір’ї не було навіть собаки. Був тільки великий містичний чорний кіт із бурштиновими очима і неймовірно довгим хутром. Коли він уперше лишився в неї на ніч, вона ще жила разом з бабусею. Веранда, вітальня, а за нею дві спаленьки. Він довго сидів у неї, вони розмовляли, пили вино, до якого домішувались пахощі шалених хризантем. Потім цілувались, а тоді дійшли до кордонів тої солодкої держави, від яких відступати вже не годиться. Але автобус, який з рипінням пригальмував на зупинці за вимогою, нагадав про пізній час. Він підвівся і спитав її, як часто ходять тут маршрутки після одинадцятої. А вона запитала, чи хтось десь чекає на його неодмінне повернення цієї ночі. Він відповів, що на нього ніхто не чекає, але... — він вказав рукою на спальню бабусі, яка вже скінчила поратись на кухні-веранді й причинила за собою двері.
— Мені двадцять вісім років, — знизала плечима вона, і він зрозумів: його не ловлять на живця, як це сталось із ним кілька років тому, коли тоді майбутня, нині вже колишня дружина затягла його в інтимну ситуацію з благословіння батьків, які з’явились у потрібний, вміло підлаштований момент і змусили його зіграти роль у їхньому спектаклі. Ні, щойно йому запропонували залишитись, бо до цього привели їхні власні життєві дороги, які сьогодні перетнулись. А бабуся шанує право дорослої онуки на власне життя.
Тієї ночі вона кохала його так, що вранці, прокинувшись від повноти й спустошення, він довго шукав те слово, яке б означило те, як все відбувалось. Пристрасно? Це банально. Щиро? Так, щиро, але не тільки... принижено? Ні, приниження з її боку не було, але як? Віддано, так. Хоча для позначення того, що відбувається за кордонами солодкої держави, слова знаходити важко, «віддано» — шукане слово. Так віддано, що він цілком міг розраховувати на добрий сніданок. Але вона не поспішала вставати раніше за нього. Солодко спала, розпроставши на подушках свої довгіе коси, зовсім не думаючи, що чоловікові, який провів у неї ніч, треба рано на роботу. Вона хутко встала тільки тоді, коли бабуся постукала й гукнула, щоб вона пішла подивитись, які неймовірні хризантеми розквітли в сусідки. Тоді вона вмить зістрибнула з ліжка, щось натягла на себе й побігла дивитись на сусідські хризантеми. А він також встав і одягся, і довго стояв посеред маленької низької спальні й не знав, як ото він зараз вийде з цих дверей, як дивитиметься на обох жінок.
Вона повернулась від сусідки зі справді незвичайною фіалково-рожевою хризантемою в руках, яку простягла йому й сказала, що то на честь них. А він сказав, що йому треба поснідати, бо їде на роботу.
— Ой, зараз щось знайдемо, — весело відповіла вона, і поки він умивався перед каламутним свічадом, кинула в чашку з окропом чайний пакетик і зробила йому бутерброд. І він подумав: як так сталося: надихнув жінку на таке віддане кохання й не надихнув її подбати про нормальний сніданок, зрештою, він вчора приніс і вино, і торт, і фрукти... Вона, мов підслухала його думки й поклала на тарілку поряд з бутербродом великий шмат вчорашнього торта... Його колишня дружина від самісінького першого інтиму ревно загодовувала його поживними сніданками і завжди давала бутерброди на роботу, а також яблуко, апельсин і банан. А він відмовлявся, казав, що в обідню перерву ходить з усіма до ресторанчика, а колишня дружина казала — нехай, але бутерброди з дому також не завадять, аби було із чим попити чай під час паузи об одинадцятій.
Вона йому бутерброда з собою не дала. Тільки провела до зупинки за вимогою, до якої від їхньої хвіртки було два кроки, і бабуся привітно усміхнулась йому на прощання, а він чемно вклонився їй і подякував за гостинність.
Неприємний спогад про вбогий сніданок розвіявся за кілька діб, і тоді щемний спогад про віддане кохання розквітнув на повну силу, як хризантеми наприкінці вересня. І він почав думати, яку б вигадати нагоду, щоб поїхати у той химерний закуток на зупинці за вимогою серед пустирища. Вони не домовлялись про наступну зустріч. Але й не зустрічатись також не домовлялись. Тоді, коли він опинився в неї вперше, був якийсь незначний привід, вона віддала йому якусь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.