Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

14

Шерех градівки перед будинком, собаки скачуть на ланцюзі й тягнуться до наших горлянок, відчиняються двері. Жінка робить ще один крок назустріч м’якому світлу, що падає на її теплого, змушеного чекати чоловіка. Дітей давно вже відіслали по домівках, не втішивши ні музикою, ні ритмами. І там вони наполовину стирчать зі своїх схованок, потрапляючи під гарячу руку батькам. Діти, які полегшено зітхнули тому, що джерела мистецтва висохли, тішачись, як тішаться діти на сімейних світлинах, поворітьма почубились у лісі, роздерли на клапті одяг і почикрижили свій пристойний вигляд. Не варто занадто часто зводити разом сусідів, вони нічого не породять, окрім розбрату! Все, чого побажав пан директор, він знову дістав, для нас його слово — це наказ. З його губ з гуркотом зриваються поцілунки. Ложку з розпущеними в ній почуттями він підставляє під промінь світла, та ніщо в ній не нагрівається. Він виціловує дружину, як корова облизує теля, його язик дістається навіть її пахв. Йому автоматично теплішає при погляді на неї, однак його волога фігура поки ще не розкрита нарозтвір. Він важкий, як гора, і струмки вже потекли вниз по його чолу, хоча цей піт не порівняти з потом, який заливає його робітників, коли вони, несучи на собі нелегкі мітки перебування в санаторії (після того як їм завдали ран і змусили покаятись у власному існуванні), дістають у блакитному конверті повідомлення про звільнення. Ніхто з них не зміг би зрозуміти свою дружину так, як розуміє її пихуватий директор, який збирається повернути її у звичні береги. Що в неї там, у мішку? Усього лише мокрі трусики, він шпурляє їх на підлогу. Як часто таке вже траплялося, однак найчастіше цей обов’язок виконує прислуга, коли дружині знову не вдалось утримати воду в крані. Завтра прислуга усуне цей слід її життя. Ґерті має продибати у свою чималеньку загороду. З’являється дитина, що цілий день ганяла туди й сюди. Син пхинькає й бурмоче щось малозрозуміле, кидається до матері, весь пітний від тих прикрощів, яких сьогодні завдав своїм друзям. Мати, послана небом, шле йому щось небесне й домашнє, що злітає з її губ, доправлене туди самим небом. Вона — вічний тягар, який несуть на собі й перед яким дрижать цілі народи. Хто тепер знову натиснув на пускову кнопку цієї родини? Щоб до них, нарешті, дійшло: вони — троє людей, і якщо розкриються безодні небесні, вони повинні осадити саму погоду. Вони — родина. Жінка вочевидь п’яна, чоловік добродушно записує цей факт на її рахунок, він завжди носить чекову книжку із собою. Понад усе він любить свою власність. Чоловік з усмішкою гладить дружину, однак уже за секунду він, як навіжений, — чисто тобі тер’єр у чужому будинку! — шастає під її шубою, тягне за вилогу сукні, яку варто негайно зірвати із цієї неслухняної жінки. Він з любов’ю проводить пальцями по її щоці, немов творець передчасно зламав грифель і тепер самому життю доведеться виправляти його витвір. Це автоматичне керування жінці як хрін під носа. Вона всією своєю вагою висне на своїх хідлях. Хто з нас не хотів би, щоб його раптом забули десь на широких луках життя, щоб потім він знову зненацька з’явився у своєму дранті (все маленьке й по вузькому ранжиру, як ряд домішок, що утворюють загальну вулицю, проте ми не помінялися б навіть із королем)? Віддатися на ласку людини, що саме швидкома проходить повз тебе, так швидко, що вона як стань з нами познайомиться! Бути витягнутою зі стада, вийти з колії, спрямованої в бік грошей! Кинутися до дитини, що з’явилася нарешті перед тобою, для жінки це — щонайменше проста думка, так, ці небожителі тепер відсвяткують як слід, відсвяткують канікули серед шулік і музик! Уперед, до Відня, на концерт! Вона вовтузиться із сином на килимі у передпокої, намагаючись зобразити веселу гру, але рука її (вона не пітніє) щосили шастає у дитини за поясом. Чоловік посміхається через силу, бо хоче знову мати цю жінку тільки для себе одного, якщо тільки йому вдасться вмертвити таку купу життя відразу. Подивимося. Його вимогливий шматок м’яса важко звисає з нього. Він важить більше за голову, якою ця людина думає й дивиться. Наразі знову виник зв’язок, але він не хоче висіти. Тіло часто примушує нас до терпіння й витримки, як у міжміському автобусі, у якому мчиш крізь ніч із опущеними фіранками, вікна пролітають повз вікна, і хоча все рухається, люди ніколи не їздять одне до одного.

Директор уже запустив руку в кишеню й через тканину гладить свого милого дружка. Ось-ось його щедро відміряний струмінь жбухне на жінку. І дитина бурхливо випромінює радість. З ними непросто, дитина вже никне, немов трава для дрібної худоби, під лезами матері, що люто впиваються в її плоть. Мати хихикає, волосся її забруднене пилякою, тутешню господарку чистота підлоги не обходить. Дитина поривається розповісти, яких фіґлів з ним настроїли його приятелі. Однак батько не має часу, що маєте ви, аби виявляти любов до дітей. Він безпорадно стоїть на колінах, підносячись над своєю родиною, над тією єдиною дещицею посеред суцільної величі, що її він створив. Усі зривають боки від сміху. Батько поперемінно лоскоче то дружину, то сина, немов бажаючи витягти з них життя. Сміх не припиняється, а чоловіча розчуленість мало-помалу тане. Дитина йому явно до лампочки! Батько бере на приціл материнські коліна, на яких він сам би залюбки посидів. Дитина не задавлена щастям, але й нещастя її не надто гнітить, тут щось треба зробити. Дитину варто закликати до порядку, ще б пак, вона має прибрати у власній кімнаті! Присутність матері завжди улегшує тягар хвороби. Жінкам доводиться зберігати в собі чоловіка, щоб той у жалобній залі міг уберегтися від вогненної бурі, що вночі викидає із себе тіла, наче песик свої фекалії, щоб усі могли опорожнитися й міцно спати після цього. На ріденькі гілочки розвішують пишні різдвяні прикраси. Головне те, що ми жили й