Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

– Сама відчинить, – брат викресав вогню і солодко втяг у себе дим. – Попобігає, попобігає, а тоді й відчинить. Попрошу тебе, брате, це наші родинні болячки, отож не винось сміття з хати… То що там пишеш? – останню фразу брат сказав ніби байдужно, але зирнув вивідчо.

– Коли й це відаєте, – озвався я, запалюючи люльку, – то добре знаєте, що пишу. Задля цього до вас і приїхав.

Уже був майже певний, що це Варвара його оповісниця.

– Хочеш продовжити пісню отого вар’ята Петра? – тим-таки роблено байдужим голосом спитав брат. – Дещо з того схвалюю, наприклад: складав наш родовід і збирав щодо того звістки, а дещо й ні: оте писання історії Малоросії. Малоросія вже в гробу й давно, як і предки наші, але ми, живе насліддя предків наших, існуємо, а насліддя Малоросії катма і вже ніколи не буде, бо історія Малоросії влилась у російське море, як ріка Дніпро у Чорне, Дніпро потужна річка, а де його вода в Чорному морі, знайдеш? Цього тобі жоден географ не скаже. Щось хочеш заперечити?

– Хочу, – сказав я, покурюючи люльку, інцидент з його жінкою вплинув на мене важко, але те, що сказав брат попри нібито залізну логіку незвідь чому мене обурило. – Рід наш зберігся не через те, що залишилися живі нащадки його, а через те, що не загинули первні роду нашого в народі нашому малоросійському. Згадайте, Іване Михайловичу, ті наші шляхетські роди, що колись улилися у польське море. Вмерли в них первні народу нашого, вмерли і роди, поступово виродившись і зникнувши або ж утративши питоме обличчя. Отож поки живуть роди із первнями нації нашої, поти не бути Малоросії у гробу, як ви висловилися, хіба переведуться роди і не тільки з освіченої верстви суспільства, а і з неосвіченої. Більше того, гадаю, що освічена верства суспільства – більш ранима, бо мусить перебувати на службі того моря, що його заковтує, а неосвічена верства – це як джерело чи болото, яке ніколи не всихає, а живить річки.

– Ото-то! – підскочив Іван Михайлович. – Добре сказав: болото! Брудне, нікчемне, нікому непотрібне болото. Твань! Мерзота!

Гниль! Грязь! Простота і дурнота! До речі, де це ти набрався таких думок?

– Де не набрався, а вони в мене є, - спокійно мовив я. – Згоджуюсь: болото, твань, але не мерзота і не гниль. Простота, але не дурнота. Бо без болота не було б Дніпра, а не було б Дніпра та його допливів, що починаються з таких боліт, наша земля пустелею стала б. Ось про які первні кажу!

– Ото! – звів зчудовано брови брат. – А чи не гадаєш, що це вельми небезпечні думки?

– Так, – твердо мовив я. – Але знаю й інше: небезпечні думки – це правда, яку бояться висловити вголос. А правда – це також один із первнів, що їх начиняє спрагою жити Святий Дух.

– Пишні слова, – криво всміхнувся брат, – а через те, що пишні – порожні. Але повернімося до нашої алегорії. Нехай визнаємо твій Дніпро. Але коли б не було російського моря, в яке вносить свої води ця ріка, де б мали дітися води? Розлилися б і утворили інші болота?

– Коли б то Чорне море було російське, – сказав я. – Але в нього однаково вливаються ріки Туреччини, також Дунай, Дон та інші, менші. Отже, Чорне море не годиться як алегорія Росії, тобто однієї держави, бо в ньому з’єднано води багатьох держав, швидше, це алегорія частини Європи заодно з Малою Азією, а це значить християнського світу з додачею магометанського. Відтак кожен знає, що ані християнський, ані магометанський світ в одній державі не вміщується.

– Отже, хочеш сказати, – ревнув Іван Михайлович, – що російського моря не існує?

– Так! – твердо відповів я.

– А що ж по-твоєму Росія, малу частку якої складаємо?

– Не складаємо малої частки Росії, - спокійно мовив я, – бо назва Русь, ба й Росія, від нас насильно забрана, а собі безправно присвоєна Московьким князівством.

– То хочеш сказати, – зашипів Іван Михайлович, – що й Росії нема? А що ж воно таке: оте велике, могутнє, на чверть світу, що може й на цілий світ поширитися, і я вірю, що пошириться?

– Дракон, – рівно сказав я. – Потвора, що пожирає Богом створені народи, а отже богосупротивна, хоча видимо ніби побожна. Пройде час і потвора пережереться, як змій у казці, що обпивається води, і лусне із тріском.

І тут побачив те, що й минулого разу: Іван Михайлович на очах перетворювався у щось жахливе, із червоними запаленими очима, в павука, розлюченого від того, що його так докладно й доладно виплетена мислительна сітка була розірвана – тіло братове розбухало, а голова меншала, руки й ноги виростали і заламувались у довгі лапи, а на дні нижньої щелепи шипіла закипіла отрута; я фізично відчув, що зараз виллє її в мене, вчепившись лапами. Тож, забувши цілком, що двері наші замкнуто, керований жахом, якому годі противитися, я кинувся геть і вдарив руками об створку. І напрочуд: двері розчинилися, і я вискочив у коридор. А за мною щось затупотіло і заревло, з чого тільки й розібрав: "Це Петро, Петро тебе обчмарив!" Дорогою встиг схопити оком спокійне, пласке й усміхнене обличчя Марти Йосипівни і так само завмерлі, розтикані по всіх усюдах дитячі личка. А в дворі стояв, як і того разу, запряжений повіз, і візник сидів готовий до їзди на козлах, я притьма вскочив до повозу й гукнув: "Поганяй!" І саме в цей час було спущено псів, які з лютим гавкотом кинулись услід за нами, але, добігши воріт, ніби вкопані, зупинилися. Я озирнувся й побачив розлючене барило, яке щось горлало й махало руками-лапами.

Ні, стосунки мої з братом були фатальні, але чи не занадто перед ним розговорився? Адже досить братові донести на мене, і той Дракон, супроти якого постав, розчавить мене як комаря чи зжере у миг ока, не скривившись. Отож, тікаючи від Івана Михайловича цього разу, відчував правдешній жах. Але нічого страшного, скажу наперед, не сталося, бо і він, і я добре відали: не свої думки я зголошував, а таки Петра Михайловича, про це й прокричав розпаношений Іван, отже, той їх колись Івану Михайловичу вже казав, а я тут виступав не так у власній личині, як у тіньовій. І справді: саме такі думки записано в незавершеній історії Малоросії, що її писав Петро, я їх тільки відповідно розвинув стосовно оказії, яка трапилася. Ось чому Іван Михайлович, охоловши, через кілька