Читати книгу - "Фундація та Земля"

— У якомусь сенсі, — зауважив Тревіз, — ми граємо в азартну гру, обираючи собі місце для посадки.

Блісс вийшла з кухні якраз вчасно, щоб почути останню репліку. Вона мовила:

— Ніяких ігор. Я натисла кілька «можливо», а тоді одне безпрограшне «так», і до «так» ми й вирушимо.

— І чому це «так»? — спитав Тревіз.

— Я вловила ознаку людської думки. Чітку й недвозначну.

4

Напередодні дощило, бо трава була мокра. Хмари стрімко неслися небом і на позір збирались розходитися.

«Далека зірка» плавно сіла на землю біля невеликого гайка. (На випадок диких собак, подумав Тревіз — лише частково жартома). Довкола розляглося щось схоже на пасовисько, а спускаючись із висоти, на якій можна було роздивитися кращий і ширший краєвид, Тревіз помітив якусь подобу садів та нив — і цього разу точно худобу.

Однак жодної будівлі. Нічого штучного, хіба що закономірність дерев у саду та чіткі межі між полями, адже вони мають таку саму штучну природу, як і мікрохвильова електростанція.

Але чи могли роботи створити щось штучне такого рівня? Без людей?

Тревіз тихо вдягав свої кобури. Цього разу він знав, що вся зброя працювала й була повністю заряджена. На мить він вловив погляд Блісс і завмер.

— Прóшу, — мовила та. — Не думаю, що ви ними скористаєтесь, але я так думала й попереднього разу, чи не так?

— Янове, бажаєте озброїтися? — спитав Тревіз.

— Ні, дякую, — здригнувся Пелорат. — Між вами з вашим фізичним захистом і Блісс із її ментальним захистом я не відчуватиму ні дрібки небезпеки. Гадаю, з мого боку боягузливо ховатись у вашій захисній тіні, але мені анітрохи не соромно — надто вже вдячний за те, що не треба опинятись у ситуації, де, можливо, доведеться застосувати силу.

— Розумію. Просто не йдіть нікуди на самоті. Якщо ми з Блісс розділимося, ви лишитеся з кимось із нас і не шугнете нікуди, гнані потаємною цікавістю.

— Не хвилюйтеся, Тревізе, — запевнила Блісс. — Я за цим простежу.

Тревіз зійшов із корабля першим. Вітер був свіжим і лише дещицю прохолодним після дощу, але Тревізові це здалося приємним. Перед зливою, напевно, було незатишно тепло й волого.

Він здивовано вдихнув. Запах у планети був чудовий. Тревіз знав, що кожна планета пахнула по-своєму, завжди дивно й зазвичай неприємно — можливо, лише через дивність. Але хіба дивне не може бути приємним? Чи просто вдалося заскочити планету одразу після дощу потрібної пори року? Якою б вона не була…

— Виходьте, — гукнув Тревіз. — Тут доволі приємно.

— Приємно — це точно влучне слово, — мовив, вийшовши, Пелорат. — Гадаєте, тут завжди так пахне?

— Неважливо. За годину ми звикнемо до аромату, і наші носові рецептори достатньо зволожаться, щоб ми нічого не відчували.

— Шкода, — озвався Пелорат.

— Трава мокра, — несхвально констатувала Блісс.

— Чому б і ні? Усе ж таки на Геї теж дощить, — відповів Тревіз, і коли він це сказав, крізь невеликий просвіт у хмарах тут же сягнув промінь жовтого сонячного світла. Скоро мусило проясніти ще.

— Так, але ми знаємо коли, і готові до цього.

— Це кепсько. Ви втрачаєте трепет перед несподіваним.

— Ви маєте рацію. Спробую не бути обмеженою.

Пелорат роззирнувся й розчаровано мовив:

— Здається, тут нічого немає.

— Лише здається, — запевнила Блісс. — Вони наближаються з-за того схилу. — Вона глянула на Тревіза: — Гадаєте, варто піти їм назустріч?

— Ні, — хитнув головою Тревіз. — Ми прилетіли їм назустріч через багато парсеків. Хай вони пройдуть решту шляху. Почекаємо їх тут.

Наближення з боку, в якому вказувала Блісс, могла вчувати тільки вона, аж доки над гребенем схилу не вигулькнула постать. Потім друга і третя.

— Гадаю, поки це все, — сказала Блісс.

Тревіз із цікавістю спостерігав. Хоч він раніше й не бачив роботів, ні на мить не засумнівався, що це вони. Постаті мали схематичну й часткову подобу людської форми, але на вигляд не були очевидно металевими. Роботична поверхня була тьмяна й створювала враження м’якості, наче роботи були вкриті плюшем.

Але звідки йому знати, що та м’якість тільки на позір? Тревіз відчув раптове бажання торкнутися цих постатей, що так незворушно наближалися. Якщо це справді був Заборонений світ і до нього ніколи не долітали кораблі — а це точно мало бути так, адже його сонця не було на мапі Галактики, — тоді «Далека зірка» і люди, яких вона привезла, мусили бути для роботів чимось геть невідомим. Однак роботи реагували зі стійкою впевненістю, ніби, простуючи, виконували буденну вправу.

— Тут ми можемо отримати інформацію, якої не здобути ніде в Галактиці, — тихо мовив Тревіз. — Ми можемо спитати в них, де відносно цього світу розташована Земля, і якщо вони знають, то скажуть нам. Бозна-скільки часу функціонували й витримали ці істоти. Вони можуть відповісти про те, що пам’ятають особисто. Тільки подумайте.

— З іншого боку, — зауважила Блісс, — їх могли виготовити нещодавно, й вони нічого не знатимуть.

— Або ж, — додав Пелорат, — знатимуть, але відмовляться нам розповідати.

— Підозрюю, вони не можуть нам відмовити, якщо їм не наказали нам не говорити, — сказав Тревіз, — а чому хтось мав би віддати такий наказ, коли ніхто на планеті точно не міг передбачити нашого прибуття?

Приблизно за три метри від них роботи зупинилися. Вони нічого не казали й далі не рухалися.

Тримаючи руку на руків’ї бластера й не зводячи з роботів погляду, Тревіз спитав у Блісс:

— Можете сказати, чи вони ворожі?

— Ви мусите зважати, Тревізе, що я не маю досвіду взаємодії з їхніми ментальними механізмами, але я не помічаю нічого ворожого.

Тревіз відвів правицю від руків’я зброї, але недалеко. Підняв ліву долонею до роботів, сподіваючись, що це сприймуть за жест миру, і повільно мовив:

— Вітаю вас. Ми прибули в цей світ із дружніми намірами.

Середній робот із трьох схилив голову в якійсь подобі безуспішного поклону, який оптиміст теж міг би сприйняти за жест миру, і відповів.

Від приголомшення в Тревіза відвисла щелепа. У світі галактичного спілкування нікому й на думку не спадало, що можна зазнати невдачі в такій основоположній потребі. Однак робот не розмовляв галактичним стандартом чи хоч чимось на нього схожим. Власне, Тревіз не зрозумів ані слова.

5

Пелорат був так само здивований, як і Тревіз, але в чомусь, вочевидь, і задоволений.

— Хіба не дивно? — спитав він.

Тревіз обернувся до нього і доволі різко заперечив:

— Це не дивно. Це нісенітниця.

— Аж ніяк. Це галактична, але дуже давня. Я зрозумів кілька слів. Напевно, міг би зрозуміти краще в письмовому вигляді. Найбільші труднощі — з вимовою.

— Ну то що він сказав?

— Гадаю, він сказав, що не зрозумів, що ви кажете.

— Не знаю, що він сказав, але я відчуваю його збентеження, що якраз збігається, — сказала Блісс. — Це якщо я можу довіряти своєму аналізові роботичних емоцій,