Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Я повинен вирядити вас додому й лягти спати.

Він лагідно підштовхнув мене до дверей.

Раптом я обернувся, повів очима навколо і засміявся.

— Слухайте, я оце тільки помітив. У вас же немає телевізора. І не збираєтесь придбати?

— Щоб дивитись у вечірніх новинах, як людей збивають машинами, ріжуть і ґвалтують? Чудова розвага!

Крамлі наполіг на тому, щоб відвезти мене. Дорогою, втупивши очі вперед, у темне майбутнє, він сказав:

— Не бійтеся, синку. Більше нічого не станеться.

Крамлі помилився.

Але, звісно, минув якийсь час.

Я прокинувсь о шостій ранку, бо мені знов причулися постріли з отих тридцяти шести рушниць.

Та то був лише гуркіт руйнування, що долинав від помосту, де робітники, мов дантисти, заходилися видирати з ґрунту величезні зуби паль. І чого це, подумалось мені, руйнівники починають так рано? А що то за стрілянина? Мабуть, їхній регіт.

Я прийняв душ і вибіг з дому саме вчасно, аби зустріти величезний вал туману, який сунув з боку Японії.

Попереду, на пляжі, стовбичили діди з трамвайної станції. Це я вперше побачив їх від того дня, коли ми з Крамлі приходили питатися про їхнього зниклого товариша, Вільяма Сміта.

Вони спостерігали, як гине поміст, і, дивлячись на них, я відчував, як валяться підпори в їхніх тілах. Старі стояли, мов закляклі, тільки ледь ворушили губами, так наче жували гумку чи збиралися виплюнути з рота тютюн. Та ще руки їхні ледь посіпувались, безпорадно звисаючи по боках. Я знав: вони теж знають, що як тільки не стане помосту, то вже не довго залишиться чекати й того часу, коли з гудінням приїдуть дорожні машини, заллють асфальтом трамвайні колії і хтось заб’є дошками станційний павільйон, вимівши звідти рештки квиткового конфеті. Якби я був одним із тих старих, то вже сьогодні подався б звідси ген до Арізони чи до якоїсь іншої гарної місцини. Але я не був одним із них. Я був самим собою, на півстоліття молодшим, без іржавих плям на руках, і кістки мої не потріскували щоразу, як величезні обценьки рвучко видирали ще одну палю, залишаючи в піску дірку.

Я підійшов і став між двома старими, бажаючи сказати щось значливе.

Але тільки тяжко зітхнув.

То була мова, яку вони розуміли.

Почувши моє зітхання, старі довго мовчали.

А потім кивнули головами.

— Ну ось, у добру халепу ти знову мене втягнув!

Мій голос, линучи до Мехіко, був голосом Олівера Гарді.

— Олі! — гукнула Пег голосом Стена Лорела. — Негайно лети сюди! Рятуй мене від мумій Гуанахуато!

Стен та Олі. Олі та Стен. Від самого початку ми називали себе «Нерозлучні Лорел і Гарді», бо обоє ще змалку до нестями любили цей популярний дует і завжди наслідували їхні голоси.

— Чому ти не хочеш нічим мені зарадити? — закричав я в ролі містера Гарді.

А Пег у ролі Стена Лорела забелькотіла у відповідь:

— Ой, Олі, та я… я хочу сказати… мені здається… я…

Запала тиша, і ми тільки зітхали у розпачі, у скруті, в любовній тузі, одне назустріч одному, миля за милею і долар за доларом із небагатих статків Пег.

— Ти не можеш дозволяти собі таку розкіш, Стене, — мовив я зрештою. — І від цього стає так боляче, що ніякий аспірин не поможе. Стене, любий Стенлі, бувай здоровий.

— Олівере… — хлипнула вона. — Любий Олі… до побачення…

Як я вже казав, Крамлі помилився.

Того ж таки вечора, об одній хвилині на дванадцяту, я почув, як до дверей мого помешкання під’їхав похоронний катафалк.

Я ще не спав й одразу впізнав лімузин Констанс Реттіґан — з того, як він м’яко зупинився біля тротуару й тихенько вуркотав, чекаючи, поки я заворушусь.

Я встав, ні про що не питаючи в Бога чи в когось іншого, й машинально, бездумно вдягся. Щось спонукало мене дістати темні штани, чорну сорочку та старий синій блейзер. Тільки китайці вбираються на похорон у біле.

Із хвилину я постояв, узявшись за ручку дверей, і аж тоді мені стало духу відчинити їх і вийти. Я не поліз на заднє сидіння, а сів спереду, де Констанс незворушно дивилася перед себе, на білопінні холодні хвилі прибою, що накочувались на темний берег.

По щоках її текли сльози. Не озиваючись і словом, вона тихо зрушила машину з місця. За хвилину ми вже розмірено мчали серединою Венеційського бульвару.

Я боявся запитувати, тому що боявся почути відповідь.

Десь на півдорозі Констанс сказала:

— Я відчула щось недобре.

Ото й усе. Я зрозумів, що вона нікому не телефонувала. Просто їй було потрібно поїхати й пересвідчитись самій.

Як виявилося, коли б навіть вона зателефонувала комусь, було б уже однаково запізно.

0 пів на дванадцяту ми опинилися перед старим багатоквартирним будинком.

Ми сиділи в машині, і Констанс, усе ще незворушно дивлячись перед себе й не втираючи сліз, що котилися щоками, сказала:

— О Боже, я почуваю себе так, наче й сама важу сто п’ятдесят кілограмів. Не можу встати.

Та зрештою нам довелося це зробити.

Уже в будинку, на сходовому майданчику, Констанс раптом упала навколішки, заплющила очі, перехрестилась і задихано промовила:

— О Господи, прошу тебе, прошу, прошу — хай Фанні буде жива! Я допоміг їй піднятися сходами далі, й сам аж заточуючись із горя.

Тільки-но ми ступили у темний коридор, як нас обдало різким протягом. Десь там, за тисячу миль від нас, у далекому кінці пітьми, хтось відчинив і зачинив надвірні двері з північного боку будинку. Пішов подихати повітрям? Чи квапився втекти? Тінню, що пірнула у тінь. За мить до нас долинув гарматний грюк дверей. Констанс аж хитнулася на підборах. Я схопив її за руку й потяг далі. Ми йшли, і за кожним кроком навколо нас ставало все глухіше, темніше й холодніше. Я пустився бігцем, і з уст у мене вихоплювались якісь дивні звуки, якісь молитви, що мали вберегти Фанні.

«Нічого не сталося, вона буде там, — переконував я себе, немов проказуючи подумки магічне заклинання, — вона буде там, зі своїми платівками й фотографіями Карузо, гороскопами й майонезними банками, зі своїм співом і…»

Атож, вона була там.

Розчинені двері хилиталися на завісах.

Фанні була там. Вона лежала горілиць на лінолеумі посеред кімнати.

— Фанні! — вигукнули ми обоє в один голос.

«Уставай! — хотіли сказати ми. — Ти ж не можеш дихати, лежачи на спині! Ти вже тридцять років не спала в ліжку. Тобі завжди треба сидіти, Фанні, тільки сидіти».

Вона не вставала. Не озивалася. Не співала.

Навіть і