Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я подумав про ту сліпу дівчину, яку не бачив та ніколи не побачу, й мені стало дивно.

— І давно це все сталося? — поцікавивсь я.

— Гм-м-м... Тридцять чотири дні тому, — відповів Рейн. — Це було тоді, коли з'явився Рендом. А рівно через тиждень Віалла попросилася до свого чоловіка.

— Мабуть, це дуже дивна жінка, якщо вона по-справжньому кохає Рендома...

— Мені теж так здається, — погодився Рейн. — Хоча ніколи не бачив пари, дивнішої, ніж вони.

— Якщо зустрінеш його знову, перекажи йому від мене вітання і моє співчуття.

— Неодмінно.

— А як почуваються мої сестри?

— Дейдра і Левелла залишаються в Ребмі. Щодо леді Флорімель, то Ерік наблизив її до себе, осипав ласками, й тепер вона — поважна пані при його дворі. Куди поділася Фіона, не знаю.

— Про Блейза нічого не чути? Я чомусь упевнений, що він загинув.

— Він не міг не загинути, — погодився зі мною Рейн. — Але тіла його так і не знайшли.

— Що Бенедикт?

— Як завжди, ні слуху, ні духу.

— А з Брандом що?

— Теж нічого не чути.

— Отепер ніби все, пройшлись усім родинним деревом у його теперішньому вигляді. Як у тебе з баладами, написав щось нове?

— Ні, — мовив Рейн. — Я ще працюю над «Облогою Амбера», та якщо навіть допишу, її все одно заборонять.

Я просунув правицю у віконце внизу дверей.

— Хочу потиснути тобі руку, — мовив до Рейна і відчув, як його правиця доторкнулася до моєї. — Ніколи не забуду того, що ти для мене зробив. Але більше сюди не приходь. Ти ризикуєш наразитися на Еріків гнів, а це навряд чи мудро з твого боку.

Потиснувши мені руку, Рейн щось пробурчав у відповідь і пішов.

Я знайшов пакет, свідчення його милосердя, і почав напихатися м'ясом — найбільш швидкопсувним продуктом з усіх принесених. М'ясо заїдав великими кавалками хліба. Тільки тепер, отак розкошуючи, зрозумів, що вже майже забув, якою смачною буває їжа. Потім мене похилило на сон, і я заснув. Спав, мабуть, недовго, а прокинувшись, відкоркував пляшку вина.

Тепер, коли від кволості ледве тримався на ногах, для того, щоб так-сяк захмеліти, мені знадобилося менше алкоголю, ніж колись. Я запалив сигарету, вмостився на лежаку, сперся спиною на стіну — і поринув у роздуми.

Рейна знав ще тоді, коли він ходив пішки під стіл. Я був уже цілком дорослим, а Рейна чи не всі вважали кандидатом у придворні блазні. Худорлявий, розумний хлопчисько. Люди знущалися з нього, нерідко втрачаючи всяку міру. І я не був кращим за них. Ще я писав балади і клав їх на музику, а Рейн десь дістав лютню і сам, без сторонньої допомоги, навчився грати на ній. Невдовзі ми з Рейном утворили дует та співали на два голоси. Він мені швидко сподобавсь, і я вирішив зробити з нього фехтувальника. Учнем Рейн був, прямо скажемо, нікудишнім. Але я мучився від сорому за те, як ставився до нього раніше; крім того, він чомусь був у захваті від мене, тож довелося не шкодувати для нього незаслужених похвал, і зрештою таки виліпив з нього непоганого фехтувальника. Я не каявсь у цьому жодного разу, і Рейн, гадаю, теж. А невдовзі він став придворним менестрелем Амбера. Весь цей час я називав його своїм пажем, а коли почала назрівати війна проти чорних сил з Тіні, яка звалася Вірмонкен, я зробив його зброєносцем, і він разом зі мною пішов воювати. І там, на полі бою, під час баталії при Водоспадах Джонса, я посвятив його в рицарі, й скажу вам, Рейн чесно заслужив цей титул. Після війни він продовжував творити музику й віршувати і переріс мене як поет та композитор. Його кольором був малиновий, а слова він наче карбував зі щирого золота. В Амбері я мав небагато друзів, лише двох чи трьох, і одним із них був Рейн. Та я не думав, що він одважиться піти на ризик, аби дати мені змогу гарно поїсти. Не вважав, що взагалі знайдеться охочий це зробити...

Я випив ще трохи вина, закурив ще одну сигарету, так би мовити, на Рейнову честь. Хороша він людина, що й казати. Цікаво, думав я, чи довго Рейн зможе тримати все це у таємниці?

Недопалки, а згодом і порожню пляшку я викинув у отвір «вбиральні». Хтозна, чи не нагряне хтось до мене з обшуком, а мені не хотілося, щоб у камері залишалися сліди «бенкету». Я з'їв усе, що Рейн приніс мені, й уперше за весь час ув'язнення відчув, що об'ївся. Другу пляшку вина заховав на той випадок, якщо раптом захочеться напитись як зюзя і забутися.

Минуло ще трохи часу, і я знову повернувся до звичного за мого теперішнього стану плину життя.

На що сподівався найбільше, то це на те, що Ерікові навряд чи до снаги оцінити наші істинні можливості. Так, він став визнаним королем Амбера, але бути королем не означало знати все. Принаймні поки що. Чи знати хоча б настільки, як знав наш батько. Був один шанс проти мільйона, що всі обставини складуться так, як треба мені. Шанс мізерний, але все ж це краще, ніж ніщо, і саме цьому мізерному шансові я завдячую тим, що не зірвавсь у безодню розпачу, залишився при здоровому глузді.

Хоча хто знає, може, я вже божеволів, а потім до мене повертався розум? Тут, на порозі Хаосу, чітко бачив, що в моєму житті час од часу траплялися дні, про які нічого не можу сказати. Лише боги знають, чим наповнені такі дні, а я... Звісно, можна було б сподіватися, що однієї чудової днини зустріну блискучого психіатра і він допоможе мені зазирнути у глибини підсвідомого, але я нізащо в це не повірю.

Шановні лікарі, не ображайтесь, однак ви ще не доросли до того рівня, щоб працювати з нами, особами королівського роду Амбера.

* * *

Хай би що я робив — лежав, сидів чи походжав камерою, — все це у липкому німотному мороці. Став дуже чутливим до звуків. Чув шелест пацюкових лап по соломі, віддалений стогін інших в'язнів, відлуння кроків охоронця,