Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Пальці люто стискали солому, кинуту в чорній темниці. Сліз не було — і це найбільше мене лякало. Через деякий час — мабуть, лише богам відомо, скільки збігло хвилин чи годин, — знову зморило на сон.

Коли прокинувся, біль ще не зник. Я зіп'явся на ноги і став міряти кроками своє «помешкання». Чотири кроки в ширину і п'ять у довжину. В долівці був отвір для справляння природних потреб, а у куті лежав набитий соломою матрац. У дверях, над порогом, була невеличка шпарина, а коло неї з того боку стояв піднос із куснем черствого хліба та пляшкою води. Я поїв, попив, однак це анітрохи не додало сил.

Нестерпно боліла голова, а в душі продовжували вирувати пристрасті.

Ніхто не дошкуляв мені візитами, і я спав, скільки хотів. Прокидаючись, прошкував у інший кінець камери, навпомацки шукав там їжу, і якщо вона була, з'їдав її.

Коли прокинувся всьоме, біль в очницях минув. О, як я ненавидів рідного брата, котрий царював тепер в Амбері! Краще б він мене вбив.

Я намагався уявити, як сприйняли мою покару люди, але в мене нічого не виходило.

Однак твердо знав: Ерік ще не раз пошкодує, що був таким жорстоким. Переконаємось, якої він співатиме, коли пітьма дістанеться аж до Амбера!

* * *

Так почалися мої дні у темряві, і я не мав ані найменшої змоги вимірювати їхній плин. Навіть якби у мене були очі, то тут, у цьому підземеллі, все одно не зміг би відрізнити день від ночі.

Час минав своїм робом, мене для нього наче не існувало. Нерідко я думав про це, і тоді мене кидало в дрож та проймав рясний піт. Скільки вже сиджу тут? Кілька місяців? Кілька тижнів? Кілька годин? Чи, може, минули вже роки?

Поступово забував усе, що так чи інакше стосувалося часу. Я спав, ходив по камері (точно знаючи, де поставити ногу та коли повернути), і розмірковував про те, що зробив та чого не зробив. Подеколи сідав, схрестивши ноги, й починав дихати повільно, глибоко, намагаючись звільнити розум від думок. Сидів так подовгу, наскільки вистачало терпцю. Було щось помічне у подібній бездумності.

Ерік вчинив дуже мудро, осліпивши мене. Вся сила ніби залишалася зі мною, але користі з неї не було жодної. Сліпа людина не має змоги рухатися між Тінями.

Борода моя відросла до грудей, волосся теж було нівроку довге. Попервах мене постійно мучив голод, та потім апетит притупивсь. Іноді, коли різко зводився на ноги, паморочилося в голові.

Здатність бачити поверталася до мене у нічних жахіттях, а коли прокидався, мучив біль од безсилої люті.

Однак трохи згодом розмірковування дещо віддалилися від тих подій, що спричинили мій нинішній стан. Мені вже починало здаватися, що це відбувалося не зі мною, а з кимось іншим. І, зрештою, в цьому був якийсь резон.

Я втратив багато ваги. Коли думав про себе, уява малювала блідого і худого, як смерть, чоловіка. Кілька разів мені хотілося розплакатися, проте навіть такої змоги був позбавлений. Щось погане сталось зі слізними протоками. А взагалі, мене жахало, що людину можна довести до такого стану.

Якось хтось легенько пошкрябав у двері. Я не звернув на це уваги.

Тоді пошкрябали знову, та я вперто мовчав.

А потім почув, як хтось, немов запитуючи, прошепотів моє ім'я.

Підійшовши до дверей, я озвався:

— Так...

— Це я, Рейн, — проказав невидимий гість. — Як ви там?

У відповідь я засміявся.

— Чудово! Просто чудово! — відказав йому. — Кожен вечір — біфштекс і шампанське, молоді танцівниці... Боже мій! Невже не розумієш, що й до чого?

— Мені дуже шкода, що нічим не можу вам допомогти! — мовив Рейн, і я розчув у його голосі щирий біль.

— Та знаю...

— Я б неодмінно щось зробив, якби мав змогу, — запевнив Рейн.

— І це знаю...

— Я приніс вам дещо. Ось, тримайте...

Кілька разів легенько рипнуло віконце внизу дверей камери, прочиняючись усередину.

— Що там? — поцікавивсь я.

— Трохи чистого одягу, — почав пояснювати Рейн, — три свіжі хлібини, головка сиру, яловичина, дві пляшки вина, блок сигарет та купа сірників.

Мої слова від розчулення застрягали у горлі.

— Рейне, дякую. Ти справжній друг. Але як ти зміг усе це пронести?

— Я знайомий з охоронцем, котрий чатує сьогодні. Він триматиме язика за зубами. Цей хлопець у великому боргу переді мною.

— Ну, один його донос — і всі борги перед тобою списані, — сказав я Рейнові. — Звичайно, я безмежно тобі вдячний, але більше сюди не приходь. Хоча ніхто не здогадається, що ти тут був. Можеш повірити, заховаю всі сліди.

— Як би мені хотілося, Корвіне, щоб усе було зовсім інакше...

— Цілком з тобою згідний. Дякую, що не забув про мене, коли вам навіть думати про це не можна.

— То не так уже й важко, — сказав Рейн.

— Скільки часу мене тут тримають?

— Чотири місяці та десять днів.

— А що нового в Амбері?

— Ерік при владі. Оце, власне, і все.

— А де Джуліан?

— Джуліан та його бійці повернулися до Арденського лісу.

— Чому?

— Віднедавна там почали з'являтися з Тіней якісь дивні тварюки.

— Зрозуміло. А як Каїн?

— Каїн досі в Амбері, живе для свого задоволення. П'є, гуляє — ніщо інше його не цікавить.

— А Джерард?

— Він адмірал, командує всім флотом.

Не без полегші я зітхнув. Було в мене побоювання, що Ерік, так або інакше, пригадає Джерардові його відступ під час мого морського походу.

— А що чути про Рендома?

— Під домашнім арештом, сидить у своїх апартаментах.

— Що? І до нього дісталися?

— Еге ж. Він прийшов Лабіринтом у Ребмі, мав при собі арбалет. І перш ніж Рендома взяли, він устиг поранити Еріка.

— Он як? Чому ж тоді його не вбили?

— Ну, тут подейкують, що він одруживсь із придворною дамою з Ребми. А Ерік не хотів давати їм жодного приводу до чварів. Мойра — могутня правителька, і люди говорять, що нібито Ерік хоче запропонувати їй стати його королевою. Плітки, звичайно, але щось у цьому є.

— Так, — погодивсь я.

— Ви їй подобалися, це правда?

— Щось таке було... А ти звідки знаєш?

— Я був там, коли оголошували вирок Рендому.