Читати книгу - "Тарас Бульба"

не виглядають того часу, коли баба винесе їм пшеничного зерна, як дожидався Петрусь вечора. Те й робив, що дивився, чи не довшають тіні від дерев, чи не червоніє навзаходнє сонечко, — і що далі, то нетерплячіше. Ну, та й довго ж! Видно, день Божий загубив десь кінець свій. Ось уже й сонця нема. Небо тільки червоніє з одного боку. І воно вже мерхне. В полі холоднішає. Сутеніє, сутеніє та й осмеркло. Насилу! Із серцем, що тільки-но не вискакувало з грудей, зібрався він у дорогу й потихеньку спустився густим лісом у глибокий яр, що звався Ведмежим байраком. Басаврюк уже чекав там. Темно, хоч в око стрель. Плече до плеча продерлись вони грузьким багнищем, чіпляючись за густо порослий терен та спотикаючись мало не на кожному кроці. Ось і рівне місце. Огледівся Петро — ніколи ще не доводилось йому заходити сюди. Тут спинився й Басаврюк.

— Бачиш, перед тобою три горбки. Багато буде на них квітів усяких, та боронь тебе нетутешня сила зірвати хоч одну. Тільки ж розквітне папороть, хватай її й не оглядайся, хоч би що тобі позаду здавалося.

Петро хотів був спитати... дивись — і нема вже того. Підійшов до трьох горбків - де ж квіти? Нічого не видати. Дикий бур’ян чорнів кругом і глушив усе своєю гущиною. Та ось замигтіла в небі зірниця і перед ним показалася ціла грядка квітів, усе чудових, усе невиданих; тут же й простеньке листя папороті. Засумнівався Петро і в роздумі став перед ним, підпершись обома руками в боки.

— Що ж тут за дивовижа? Десять раз на день, трапляється, бачиш це зілля, — яке ж тут чудо? Чи не заманулося бісовій личині посміятися?

Зирк - червоніє маленький квітковий пуп’янок і, наче живий, ворушиться. Справді дивно! Ворушиться, все більшає, більшає, і червоніє, як жарина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало — і квітка розпустилася перед його очима, мов пломінь, освітивши й інші довкруг себе.

«Тепер уже час!» — подумав Петро й простягнув руку. Дивиться, тягнуться з-за нього сотні волохатих рук та теж до квітки, а позад нього щось з місця на місце перебігає. Заплющивши очі, смикнув він за стебельце, і квітка опинилася в його руках. Все затихло. Показався сидячий на пні Басаврюк, весь синій, як мертвяк. Хоч би ворухнувся однією пучкою. Очі недвижно втупив у щось, що тільки сам він бачить; рота роззявив, і ні чичирк. Навколо не шелесне. Ух, страшно!.. Та ось почувся свист, од якого в Петра захолонуло всередині, і здалося йому, наче трава зашуміла, квіти почали між собою розмовляти голоском тоненьким, мов срібні дзвіночки, од дерев загурчало прокльонами... Обличчя Басаврюкове раптом ожило, очі блиснули. «Насилу вернулася, яга, — пробурчав він крізь зуби. — Дивись, Петре, стане перед тобою зараз красуня: роби все, що звелить, не то — пропав навіки!» Тут розділив він сучкуватим ціпком кущ тернини, і перед ним постала хатка, що ото кажуть, на курячих ніжках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталась. Велика чорна сучка вибігла назустріч, заскавучала, перевернулася на кішку й кинулась в очі їм. «Не казись, не казись, стара чортице!» - промовив Басаврюк, приправивши таким слівцем, що добрий чоловік і вуха позатуляв би. Зирк, замість кішки, стара баба з обличчям у зморшках, як печене яблуко, вся зігнулася, як дуга;

ніс із підборіддям — немов лускач на оріхи. «Добряча красуня!» — подумав Петро, і мурашки полізли по спині в нього. Відьма вирвала в нього квітку з рук, схилилась і щось довго шептала над нею, порскаючи якоюсь водою. Іскри посипалися в неї з рота, піна виступила на губах. «Кидай!» — сказала вона, оддаючи квітку йому. Петро підкинув, і — що за диво? квітка не впала прямо, а довго здавалася вогненною кулькою посеред темряви і, наче човник, плавала над землею; тоді стала потихеньку спускатися нижче і впала так далеко, що ледве помітно було зірку, не більшу за макове зернятко. «Тут!» — глухо прохарчала стара, а Басаврюк, подаючи йому заступа, промовив: «Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, скільки ні тобі, ні Коржеві не снилося». Петро, поплювавши в руки, вхопив заступа, надавив ногою й вивернув землю, удруге, утретє, ще раз... Щось тверде!.. Заступ дзвенить і не йде далі. Тут очі його ясно почали вбачати невелику, окуту залізом, скриню. Вже хотів він був достати її рукою, та скриня почала входити в землю, і все, що далі, то глибше, глибше; а позад себе чув він регіт, що скидався більш на гадюче сичання. «Ні, не бачити тобі золота, доки не достанеш крові людської!» — сказала відьма й підвела до нього дитину років шести, накриту білим об-русом, показуючи знаком, щоб він одрубав їй голову. Остовпів Петро. Де ж таки, одтяти ні за що ні про що людині голову, та ще й безвинній дитині! З серцем зірвав він простирадло, що накривало її голову, і що ж? Перед ним стояв Івась. І рученята згорнула бідна дитина навхрест, і голівку повісила... Як скажений підскочив з ножем до відьми Петро і вже замахнувся був...

— А що ти обіцяв за дівчину? — гримнув Басаврюк і наче кулю вгородив йому в спину. Відьма тупнула ногою: синє полум’я вихопилося з землі; середина її вся засвітилася і стала неначе з кришталю вилита, і все, що тільки було під землею, стало видне як на долоні. Червінці, дороге каміння в скринях, у казанах, купами було насипано під тим самим місцем, де вони стояли. Очі йому запалали... розум запаморочився... Як несамовитий, ухопився він за ножа, і безвинна кров чвиркнула йому в вічі. Диявольський регіт загримів з усіх боків. Бридкі страховища зграями стрибали перед ним. Відьма, вп’явшись руками в безголовий труп, як вовк пила з нього кров... Все пішло обертом у голові його. Зібравши всі сили, кинувся він тікати. Все крилося перед ним червоним світлом. Дерева всі в крові, здавалося, палали й стогнали. Розпечене небо мерехтіло... Вогненні смуги, як блискавки, снувалися в його очах. Останньою силою ускочив він у свою хижку й як сніп повалився на долівку. Мертвий сон обійняв його.

Два дні й дві ночі спав Петро без просипу. Опам’ятавшись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та даремне намагався що-небудь згадати: пам’ять його була, як кишеня старого скнари, з якої півшага не видуриш. Потягнувшись трохи, почув він, що в