Читати книгу - "Лише секунда"

Теплий весняний Київ привітно махав їм у вікна. Катерина набрала чийсь номер і пошепки, поглядаючи час від часу на Елеонору, пояснювала щось у слухавку мобільного телефону. Вони заїхали у двір будинку і вийшли. За кілька хвилин у цей двір в’їхав великий чорний автомобіль, з якого виліз бородатий чоловік з неприємним обличчям і пронизливим поглядом. Він підійшов до них, уважно оглянув Елеонору з ніг до голови, фамільярно взяв за підборіддя, підвів голову і заглянув у вічі. Схоже, залишився задоволений побаченим, тому що гучно сказав:

— Угу.

А трохи згодом додав:

— Коли готова працювати?

— Сьогодні, — відповіла Еля і додала після невеличкої паузи. — Мені треба п’ятсот доларів.

— Бач яка швидка, — обурився бородань. — Стільки ти при гарній роботі за два тижні зробиш.

— Мені потрібно сьогодні, — сказала вона. — У борг.

Так вона стала київською повією.

Секс за гроші здався їй чесним. Катерина пояснила, як потрібно поводитися, аби клієнт заплатив їй більше, ніж належить. Ці чайові можна було залишити собі повністю, а половину стандартної такси вона віддавала бородатому чоловіку, який так і не сказав, як його звуть.

Еля подзвонила матері і сказала, що знайшла роботу. Вони не бачилися, спілкувалися лише телефоном. Мати не питала, що це за робота, ніби боячись дізнатися правду.

Коли з’явилися гроші, лікування раптом здорожчало. Лікарі виписували все новіші й ефективніші ліки, призначали все дорожчі процедури. У їхніх голосах з’яви­лися увага і надія. Вони наводили нові вдалі приклади, обґрунтовували їх і знову просили грошей. Більше, ніж минулого разу.

Раз на два тижні вона приїжджала до матері, щоб оплатити борги і залишити грошей на майбутнє лікування. Вона проходила знайомими вулицями, заходила в свій дім і розуміла, що не повернеться сюди за жодних обставин. Усе це містечко здавалося їй декорацією до невдалого спектаклю.

Вона тримала матір за руку і думала, чи любить її. Слово «любить» натикалося на гладке дзеркало, відбивалося і відлітало кудись назад і вбік, ховаючись у невідомому напрямку. Це не було любов’ю, це просто було життям: млосні погляди чоловіків, їхні грубі доторки, їхнє бажання володіти, їхній момент перемоги і майбутня байдужість. Бажання змити з себе справжню картину, закрити її потоками теплої води, що падала з душу на голову. Життям були складені на журнальному столику купюри, які пройшли через десятки або сотні рук і опинилися біля неї. Життям були лікарі та її матір, яку роз’їдала зсередини страшна хвороба. Якби це все раптом зникло — це означало б, що життя закінчилося.

Літо змінило весну, осінь вкрила позолотою землю, зима обпекла холодом, і настала нова весна. Елі завжди здавалося, що Новий рік посеред зими — це якесь дивне непорозуміння, адже рік може починатися лише навесні.

Клієнти були різними. Одні відводили очі, наче со­ромлячись. Інші намагалися зробити їй боляче, але з часом вона навчилася їх розпізнавати і відразу ж заявляти, що ніякого садизму не потерпить. Треті заводили задушевні розмови. Четверті пропонували витягнути її з «цього болота», пропонуючи роботу помічником або секретаркою. П’яті ставали кимось на кшталт «постійних клієнтів», але їх було небагато, адже більшість чоловіків отримували фізичне задоволення при моральному розчаруванні.

Вона лише похитувала головою, відкидаючи всі пропозиції, брала гроші за виконану роботу, одягалася і йшла.

З настанням весни хоча б раз на тиждень Елеонора приходила до Володимирського собору, сідала на лавочку і слухала його. Дивилася на людей, які заходять усередину і виходять за якийсь час, хрестячись на прощання. На молоді парочки, на зграйки голубів, які шумно злітали і кружляли навколо.

Вона жодного разу не заходила всередину, боячись зруйнувати той внутрішній спокій, який відчувала в цьому місці. Казала собі, що побуває там всередині пізніше, малюючи подумки картини, що там її зустріне.

Дні тягнулися за днями, і знову прийшла зима.

Якось Еля зателефонувала додому матері. Це був звичайний дзвінок у звичний час. Але спершу довго не встановлювалось з’єднання, а потім із другої спроби відразу без гудків якийсь незнайомий чоловічий голос різко увірвався в її життя:

— Алло!

Елеонора хотіла покласти слухавку, вирішивши, що помилилася номером. Але цього бути не могло. Вона була впевнена, що дзвонить додому.

— А мама вдома? — вимовила вона.

— Ніна Олегівна — ваша мама? — спитав її голос.

— Так, — відповіла вона.

— Коли зможете бути вдома? — запитав голос.

— Завтра.

Виникла пауза. З трубки доносився шорсткий моно­тонний гул.

— Приїжджайте завтра, — наказав голос, і залунали ко­роткі гудки.

Їй не потрібні були зайві пояснення. Вона знала точно, що мама померла. Еля заплющила очі і голосно закричала. Її голос поволі тихішав, виснажуючись, піднявся догори і затих. Вона померла.

Елеонора увійшла всередину Володимирського собору і зупинилася. Усередині панували тиша, прохолода і спокій. Вона купила маленьку свічку і пішла вглиб собору. Зображення святих байдуже дивилися на неї. Дівчина зупинилася і звела очі на величезне зображення над іконостасом. Жінка, що випромінювала любов, тримала в руках маленьку дитину. Елеонора звернула лівіше і зупинилася перед запаленими свічками. Вона запалила від них свою і поставила поруч із іншими. Потім провела над полум’ям рукою. Вогонь відступив, завагався і згас, а маленька сльоза воску покотилася вниз по свічці.

До неї підійшла стара згорблена жінка, вказала рукою на коротку спідницю, щось невдоволено пробуркотіла і випростала свій сухий кістлявий палець у напрямку виходу.

Елеонора слухняно залишила собор і пішла геть. Вона навмисно вибирала вулиці, яких не знала, і блукала ними. На одному з провулків усміхнені молоді люди роздавали листівки і заговорювали з перехожими.

— Приходьте на нашу проповідь, — вимовив рум’яний хлопець, простягаючи їй брошурку і вказуючи всередину двору. — Початок тут вже за десять хвилин.

Елеонора слухняно попрямувала у вказаному напрямку, пройшла всередину старого будинку і опинилася у великому світлому приміщенні, заставленому лавками та стільцями.

— Верхній одяг можна залишити тут, — вказала на довгий ряд вішаків літня жінка.

Елеонора кивнула, зняла з себе довге пальто, при­чепивши його за гачок на пластмасову вішалку, і пішла вглиб у пошуках вільного місця.

Люди оберталися на звук її кроків і невдоволено оглядали з ніг до голови. Їхні погляди піднімалися від високих чорних чобіт до струнких ніг, щільно обтягнутих колготками, до короткої темно-коричневої вовняної спідниці