Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Стіни.

Чорнота від підлоги до стелі.

Ось чому промені здавалися інакшими – чорна фарба всмоктувала в себе світло, що сіялося крізь вікно.

Відштовхуючись ногами, Рута сунулася ліжком, доки не вперлась у спинку в узголів’ї, а тоді виставила перед собою руки, ніби намагалася відштовхнути чорноту. Секунд п’ять вона надсадно сопіла, марно намагаючись наситити киснем захололу кров, а потім налякано скрикнула:

– Ма-а-ам!

Аміна була вдома, щось робила у ванній, тож двері Рутиної спальні розчахнулися практично миттєво.

– Що таке? – Материні очі занепокоєно пробіглися кімнатою й зупинились на дівчині. – Що?

Рута кивком голови вказала на найближчу до себе стіну. Аміна її не зрозуміла і, зайшовши до кімнати, зупинилася біля ліжка.

– Щось наснилося?

Напевно, чверть хвилини Рута тупилася в порожнечу, доки звела на матір настраханий погляд і тремтячим голосом прошепотіла:

– Стіни… – Дівчина скоса глипнула на стіну, під якою стояло ліжко, і майже відразу, начеб обпікшись, відсмикнула погляд.

Аміна обережно, мовби боялася побачити велетенського павука, повела головою в той бік, куди дивилася донька.

– Що стіни?

Рута не вірила в те, що чує.

– Вони чорні, мам.

– Так, вони чорні, і що?

– Ще вчора тут були шпалери. – Дівчина продовжувала шепотіти, нібито боялася, що від звуку її голосу кімната оживе та почне звужуватися довкола неї.

Мати повільно – дуже повільно – похитала головою. Її проникливий погляд застиг.

– Тут не було шпалер уже три роки.

Тієї миті Руті здалося, що грудка з жовчю, яка підпирала горло, луснула, й пекуча рідина потекла легенями, роз’їдаючи артерії, трахеї та бронхи. Серце несамовито калатало, дівчині бракло повітря, одначе вона намагалася дихати неглибоко, нечутно, щоб не виказувати свого хвилювання. Рута здавлено промовила:

– Огидні блакитні шпалери із сірим геометричним візерунком.

Аміна заперечно мотнула головою.

– Ні. Я не розумію, про що ти говориш.

Майже хвилину по тому обоє мовчали. За цей час Рута помітила, що зникли не лише шпалери. Шафа для одягу стала інакшою, колір панелей був не кремовий, а сірий із глянсово-білими вставками.

– Як? – розгублено видушила Рута.

– Що як? – Мати нервово перебирала пальцями край халата.

– Ви пофарбували їх за ніч?

Збагнувши, що бовкнула дурницю, Рута прикусила губу.

– Не розумію, про що ти, – голос Аміни усе ще був спокійним, ось тільки очі зрадливо сіпалися. – Ти сама їх фарбувала!

Рута не відступалася:

– Коли?

– Ти забула?

– Коли?

– Три роки тому.

Упершись підборіддям у коліна, Рута опустила погляд. Мати підступила ближче, але на ліжко не сіла.

– Руто, послухай. Я не хотіла казати про це вчора, але я думаю, тобі потрібно…

Дівчина за самим лише тоном здогадалася, до чого вона хилить, і різко скинула голову.

– Ма, все гаразд. Я… – провела долонею по волоссі. Хотіла всміхнутися, та вчасно збагнула, що краще не варто, і, обхопивши коліна руками, перепросила: – Вибач. Я сама не своя. Реально якась дурня наснилася.

Аміна затримала погляд на судомно зчеплених руках.

– Ти впевнена?

– Так.

Мати помовчала. Певна річ, не повірила. Обоє це усвідомлювали. Рута напружилася, приготувавшись до розпитувань чи нових нав’язливих спроб переконати її піти до психотерапевта, натомість Аміна незворушним тоном запитала:

– Підеш снідати?

Рута безгучно видихнула.

– Я не голодна.

– Уже майже полудень, тобі треба…

– Ма, пізніше. Поїм трохи згодом. Усе гаразд.

– Чай?

– Добре, зроби чаю. – Дівчина скинула з ніг ковдру, підвелася. – Я спершу в душ.

Аміна кивнула та вийшла. Її донька дочекалася, доки кроки затихнуть, наблизилась до дзеркал на дверцятах шафи та прискіпливо себе обдивилася. Не виявивши нічого підозрілого, вона розвернулась і обвела сторожким поглядом кімнату. Потім поволі випростала руку та обережно, ніби боялася, що від доторку вона розсиплеться, лапнула пальцями стіни. Поверхня виявилася сухою та шерехатою на дотик. Не опускаючи руки, Рута визирнула у просвіт між дверима й одвірком. Біло-коричневий килим у коридорі, акрилові шпалери із бронзовим тисненням, двері до ванної кімнати з вузькими горизонтальними вставками з мутно-білого скла – все те саме… крім її кімнати. Дівчина ще раз її оглянула – затамувавши подих і напружившись, наче боялася, що зі стін полізе якась нечисть.

Кімната, звісно, мала збіса крутий вигляд, але це анітрохи не тішило.

І ще страшенно боліла голова.

39

Рута замкнулась у ванній і крутнула гарячий кран. На кілька секунд влипла очима у струмінь, а тоді відкрутила кран на повну, немовби намагаючись сховатися за шумом води від власних думок. Уникаючи зустрічатися поглядом із відображенням у дзеркалі, дівчина водила заспаними очима по ванній і міркувала про те, як раціоналізувати пережите. Отже, вона прокинулась і…

Дещо змінилося.

Найлогічніше пояснення – вона помалу з’їжджає з глузду. У пам’яті зринули слова молодого анестезіолога з міської лікарні, щось про ушкодження тканин мозку та ймовірні ускладнення, перебіг яких він не в змозі передбачити. Хвилину Рута стояла над раковиною, втупившись у отвір для зливу води, а тоді нарешті звела голову та нахилилася до дзеркала, так мовби крізь вирячені очі могла зазирнути у власний мозок. То це воно? Ускладнення, про яке попереджав лікар? Щось таки надтріснуло в її пам’яті, і тепер мозок поспіхом латає дірки в її сприйнятті реальності? Але це… дурня якась. Ще вчора ввечері чорних стін не було. Рута пригадувала, як, засинаючи, длубала пальцем ненависні сіро-блакитні шпалери. Ну гаразд, через ушкодження якісь спогади стерлися (вона забула, як фарбувала стіни), але звідки тоді взялися спогади про те, чого не було? Звідки певність, що шпалери мали саме сіро-блакитний геометричний візерунок? Звідки переконання, що вона ненавиділа ці шпалери? Цього ж уві сні не було. І якщо припустити, що вчора шпалери все ще вкривали стіни, то що не так з матір’ю? Чому вона не пам’ятає цього? Вона ж під час розмови взагалі не відстрелювала, про які шпалери йдеться.

Звісно, існувало інше пояснення, та думати про нього зовсім не хотілося.

Рута відкрила тюбик, вичавила трохи пасти на зубну щітку, але, заштовхавши її до рота, тільки двічі чи тричі недбало тернула по зубах, а далі, неусвідомлено пожовуючи ворсинки, знову взялася зосереджено роздивлятись власне відображення.

Вона почувалася наляканою, але не шокованою. Насправді Рута давно підозрювала, що з її снами щось не гаразд, що це ніби й не сни зовсім, просто до сьогодні воліла над цим не замислюватися. Проблема здавалась надто суперечливою й водночас