Читати книгу - "Зіграємо в сім'ю, сестричко?, Соломія Даймонд"

*Алекс 
Я міцно пригорнув Мію до себе, перед тим, як зайти в спортивний комплекс. Склавши парасольку, ми зайшли всередину. Я привітався з охоронцем і ми попрямували на другий поверх. Коли я глянув на свій годинник, то зрозумів, що ми прийшли трохи зарано. Мейсон же ніколи не запізнюється. Прийдеться його почекати.

Я дістав з кишені ключі й відкрив ними двері. Мія зайшла всередину й почала роззиратися навколо.

— Ти тут тренуєшся? — Я схвально кивнув і пройшов всередину. Складно було перебувати тут і розуміти, що це останні мої дні в цьому місці. Проте, я ні про що не шкодував. — Коли твій наступний бій? Останнім часом ти не часто тут буваєш...

Мія вірно сказала. Після останнього поєдинку я взагалі не тренувався. Можливо, це було доволі самовпевнено, але я був переконаний, що в поєдинку з Теодором я неодмінно стану переможцем. Стільки років тренувань же не пройшли даремно. Тим паче, що я займався спортом вдома.

— Завтра буде бій, — промовив я.

Потрібно було повідомити Мії раніше, але я весь час відкладав це. Тепер відступати було нікуди.

— Я прийду тебе підтримати. — Я схвально кивнув на слова Мії.

Ми обоє обернулись назад, бо двері знову відчинилися. Я зрадів, що Мейсон прийшов і мені не прийшлося більше нічого пояснювати Мії на рахунок завтрашнього поєдинку.

— Привіт, молодь. — Я поглянув на свого тренера й здивовано підняв одну брову. На Мейсоні були штани кольору хакі та сіра лляна сорочка. Цей образ зовсім не в його стилі, проте, він до біса личив йому. І чому він раніше так не вдягався? — Вибачте, за цей прикид. Дружина змусила одягнути мене це на наше побачення. Сказала, що не дозволить мені зайти в італійський ресторан у спортивному костюмі. — Я весело хмикнув собі під ніс і потиснув руку тренерові. Він був у своєму репертуарі. Як завжди...

— Ви ходите зі своєю дружиною на побачення? Це так мило, — зауважила моя дівчина.

— Так. Інколи мені здається, що ми з нею ще досі закохані підлітки, які здатні на будь-які вчинки. Проте, я страшенно люблю свою дружину і їх спонтанні ідеї.

Мейсон вказав нам на мати й ми всі разом приземлились на них.

— Більшість вважає, що час вбиває стосунки. Наближається старість й водночас ви холонете один до одного. Рутина поглинає стосунки й витісняє з них любов. І що ми маємо в кінцевому результаті? Двох "чужих" людей, які просто проживають під одним дахом, яких поєднують лише спільні комунальні платежі. Проте, це зовсім не правильно. Щоб любов жила вічно й стосунки були такими ж, як на початку, потрібно багато старатись.

— Ви говорите дуже правильні речі, — сказала Мія, кладучи голову мені на плече. Зараз вона вже не виглядала такою напруженою.

— Міє, я знаю, що ти теж хочеш через багато років дивитись на Алекса таким же закоханим поглядом, як і зараз. Проте, твої очі бачили занадто багато й зараз я помічаю в них страх. Я тут, щоб ти нарешті змогла позбутись його. Не можливо стерти пам'ять, але можна навчитись робити висновки з кожної ситуації, прийняти скоєне й навчитися рухатися далі. Ти готова на це?

— Так, — твердо промовила Мія.

Я ніжно провів пальцями по її зап'ясті й переплів наші руки воєдино.

— От і чудово. Розпочнемо з того, що я хочу, щоб ти була максимально щирою та відвертою зі мною. Наші розмови приватні й ніхто більше про них не дізнається. Ти можеш довіряти мені. Якщо ти не готова говорити на якісь теми, то просто скажи мені про це або просто тричі моргни. 

Залом прокотився легкий сміх. Впізнаю Мейсона. Зі мною він теж був таким. Він зовсім не схожий на стандартного психолога й за це я дуже ціную та люблю його.

— Гаразд. Я зрозуміла.

— Добре, тобі розпочнемо. Міє, у кожного з нас є свої страхи й це абсолютно нормальна річ. Я з дитинства боявся темряви. Ніколи не ходив сам вночі й був страшенно наляканим, коли мама сказала мені, що я вже дорослий і повинен спати в кімнаті один. Я відчував себе залишеним сам на сам з власними страхами. Спочатку я просто не спав і всю ніч сидів з включеним фонаріком. Пізніше я зрозумів, що це геть не допомагає. Страх нікуди не дівся, а лише приніс мені негативні наслідки у вигляді головного болю зранку. Я ходив, як те зомбі й навіть одного разу заснув у дитячому садочку на одній з гойдалок. Тоді мене знайшла моя найкраща подруга — Роузі. Ця маленька дівчинка була набагато хоробріша та розумніша за мене...

Мейсон усміхнувся і перевів погляд на вікно. Раніше він вже розповідав мені цю історію, проте, я дуже любив її й уважно слухав, неначе вперше. Мія теж зацікавлено споглядала на тренера.

— Спочатку мені було дуже соромно признатись їй, що я боюсь темряви, але вона була дуже настирливою і змусила мене говорити. Вона підтримала мене й наступного дня прийшла до мене на спільну ночівлю. Роузі допомогла мені зрозуміти, що я боюсь зовсім не темряви. Мене лякала невідомість, яка знаходилась в ній. Здавалось би, до чого тут ця історія... Проте, тебе теж лякає невідомість, Міє. Чому? Тому, що ти не можеш контролювати інших. Ти не знаєш що в них на думці. Чи щирі люди з тобою, чи навпаки, чи хочуть вони допомогти, чи нашкодити. Теодор посіяв ці сумніви у твоїх думках. Він здавався тобі хорошим і ти вірила в щирість його намірів. Проте, це все виявилося фальшю. Тепер ти боїшся, що ситуація повториться. Ти очікуєш на ніж в спину від тих, хто добрий до тебе, але не потрібно цього робити. Всі люди різні... Це складно, але я тут, щоб ти знову навчилась довіряти й вірити у краще. Ми разом здолаємо всі твої страхи й ці тривожні думки покинуть тебе. — Мія схвально кивнула.

— Мені здалось, що ви читаєте мене неначе відкриту книгу. Неначе вам вдалось проникнути в мою голову й дізнатись звідти все, що там є. Як? — здивовано запитала Мія.

— Це суперсила Мейсона. Він бачить людей наскрізь. Зі мною він теж так само робив. Проте, я не знаю, як це в нього виходить… — промовив я. Тренер лише легко посміхнувся.

— Вважайте, що це моя суперсила. Більше нічого сказати не можу.