Читати книгу - "Українське письменство"

Але його витончена культурна думка жахається християнської апологетики; його печуть «груба форма», «забобони всякі», «та ще якісь рогаті силогізми, позичені в софістів з передмістя»; йому чужа віра християн у воскреслого Бога, бо для нього «Бог мусить жить невпинно, так, як живе Платонова Ідея». І, нарешті, він ладен помиритися з найгіршими цезарями, аніж з християнським раєм без Риму. Боїться, що вони незабаром стануть

Тільки зустрівши серед християн такого ж патриція, як і сам, «римського всесвітянина» Люція, що хоче християнством загоїти рани старого Риму, в християнських чеснотах відродити староримську virtus, зміцнити підупалу традицію новою, неспрофанованою леґендою і ждати

коротко сказати, намічає програм римського католицтва в його середньовічних прагненнях, римського всесвітянства у духовому керівництві світом, — Руфін подається, вражений широтою концепції.

Проте — на якийсь час. Перебування в тюрмі серед підозрінь громади, що то уважає його своїм, то зрадником, в атмосфері неясного інтуїтивного відчуття Прісцілли, що він, душею християнин, не до краю поєднався з громадою, — примушує його показати всі свої карти. Як у II акті для характеристики Руфіна найбільше дає його розмова з Люцієм, так у IV акті найбільше важить його розмова з Прісціллою. Руфін приєднався до християнства розумом; йому здалося, що нова віра є початок римського відродження. У в’язниці він хтів нахилити голову в ярмо нової віри і не зміг переламати себе, — але той великий досвід не пройшов йому марно. В імператорському Римі йому нема чого робити, і він спокійно віддає свій перстень, що може визволити його з тюрми, єпископові: є люди, потрібніші там, де він, Руфін, нічого не зробить. Він, для якого живий ще ідеал Римської республіки, і християни, що мріють про гармонію царства Божого, перед лицем сучасного занепаду — союзники, попутники. Стежки Руфіна і Прісцілли виходять на один шлях. В цьому розумінні ми приєднались би до цитованої вище думки, що в Лесиній драмі відбивається не одна риса реакційної доби, в яку писалася п’єса. Перед нами і характерна розбіжність ідейних устремлінь (її нотує В. Василенко) і деяка солідарність перед лицем дійсності принципово далеких течій. Так, у протесті проти реакційних заходів 1906-го і пізніших років зливалися і мораліст Толстой, і носителі соціалістичної думки, люди традиційного мислення і люди, причетні до нових доктрин, як сама Леся Українка.

Від ідейних колізій, з натяками на соціальний момент, перейдемо до психологічної сторони драми. Разом з ідейним життям, що помалу, під впливом революційного християнства, відводить Руфіна від будь-якого прийняття сучасного Риму, в головних персонажах драми сильно підкреслено їх емоціональне життя. В тому, що ідейна сутичка Руфіна з екзальтованою, вкрай відданою новій вірі Прісціллою розв’язується саме так, а не інакше, відіграє ролю і те ніжне почуття, яке в’яже подружжя між собою. Руфінові боляче стояти за порогом душі Прісцілли. Прісціллі так само тяжко відчувати внутрішню відчуженість чоловіка, бо ж живе людське почуття межи ними триває. Боронячи Прісціллу і через неї почуваючи жаль до християн, що мають от-от потрапити до пастки, Руфін дає притулок їм у своєму домі. Коли у в’язниці на Руфіна падає обвинувачення в зраді, а разом з тим беруть на підозріння і Прісціллу, як жінку «невірного», — вона воліє укрити правду свого подружжя, що тримається тільки як взаємна повага і приязнь, аніж покинути чоловіка самого перед громадою. Нарешті, любов допомагає Прісціллі зрозуміти, що Руфінові висказування та альтруїстичні вчинки в темниці — є якесь інше обличчя тієї ж правди, якій служить вона, що внутрішнє роз’єднання межи ними полагоджується в якійсь вищій ідейній сфері,