Читати книгу - "Українське письменство"

Ліричне зворушення останньої сцени IV акту завжди, гадаємо, спокушатиме дослідників шукати реальну основу цього мотиву високої любові: що саме підказало образи та настрої «Руфіна і Прісцілли»?

А. В. Музичка в своїй цитованій статті віддає похвалу П. П. Филиповичу, що той не злякався закиду в спрощуванні, тенденційності, вульґаризації і поставив питання про реальну основу постаті чужинця в поемі «Одно слово». А. В. Музичка пише: «Добре робитиме той дослідник, що й інші твори її (Лесі Українки) зв’язуватиме з дійсністю і дійсними особами. Тоді ми покінчимо з бессервіссерством (ліпшезнайством) у дослідженні великої письменниці, покінчимо з компаративним псевдознанням, а дамо знання позитивне… матимем ясний образ її світогляду і дістанемо добру базу для зрозуміння її творчості в зв’язку з добою»[428]. Безперечно, так, — але з однією умовою. Не треба розглядати художні образи та ситуації, як алегоричний вираз для життьових випадків; не треба говорити, що Руфін є старий Косач або хтось із пізніших приятелів Лесі Українки, а Прісцілла — мати Лесі Українки або сама поетка в період її соціалістичної лектури. Треба усвідомити, що життьові відносини могли бути невеличким паростком, з якого артистична творчість вивела цілий рожевий кущ, простенькою мелодією, з якої композитор розгорнув складну симфонію. Коротко сказати, докори у спрощенні та вульґаризації викликає не так перевірка «гармонії алгеброю», як заміна складного апарату алгебри на елементарну арифметику.

Слушно вказують деякі дослідники (М. Драй-Хмара, В. Василенко) на ускладненість у драмі основного конфлікту конфліктами бічними, другорядними. «У християнстві «Руфіна і Прісцілли», — читаємо у статті В. Василенка, — бачимо виразно позначену диференціацію, антагонізми переважно психологічного ґатунку, з натяками на соціальний момент. Тут — єпископи, пресвітери, диякони з деякими тенденціями угодовства; далі — екзальтовані фанатики віри, що вінця мученицького прагнуть (Парвус), «ідеальні» адепти віри, що безкорисно їй служать (Прісцілла); раби, що їх не задовольняє уже християнство; й, нарешті, «шкурний», хисткий елемент»[429]. Найцікавіші з них Парвус і Нартал, особливо останній, що його тюремні репліки нагадують раба-неофіта із «У катакомбах». Це, на думку В. Василенка, образ революційної стихії, що змагається проти психологічного рабства і в християнстві не бачить виходу.

Вияснення цих бічних конфліктів (Люцій — Нартал, Аецій Панса — Прісцілла) — справа дуже цікава (варт розробити аналогію межи рабом-неофітом і Нарталом[430]; ми скажемо тут тільки, що ці бокові ходи затемнюють основну течію драми. Надто в III і IV актах читач не зразу орієнтується в складних відношеннях дійових осіб між собою. Течія річки немов розходиться багатьма потоками, і тільки в кінці IV акту потоки збираються в одно ложище. Можна думати, що це планування драми Руфіна і Прісцілли на тлі численних персонажів, з яких кожен має свою позицію, призвело і до того перенавантаження п’єси ідеологічними деталями, що на другий план відводять часом її психологічний рисунок. Звідси і цитоване зауваження М. Євшана, що ідейний інтерес у п’єсі побиває артистичні її елементи. Начитаність Лесі Українки підказує їй усе ширшу диференціацію християнської громади, і деталізація картини починає утомляти читача.

Разом з тим перевага ідейного інтересу провадить до деякої психологічної неправдоподібності у п’єсі. Так, напр., підозріння християн проти Руфіна повстають не зразу, коли з’являється центуріон із сторожею, а пізніше, у в’язниці, коли самим фактом свого перебування з заарештованими Руфін дає докази, що в свій час хотів укрити християнську громаду перед владою.

П’ятий акт драми має характер, одмінний від чотирьох перших. Драматична боротьба ідейного гурту закінчилася; драмі кінець. Перед нами в широкій, спокійно змальованій картині з’являється цирковий амфітеатр. На лавах сидить гомінкий, розгаласований люд. Продаються напої; перехрещуються репліки, то вдоволені, то занепокоєні, то обурені. За сценою відбувається суд, — але тільки з оповіщень покликача та з хвилевих реакцій натовпу відомо, що робить і як тримається той або інший член християнської громади. Тільки на самім кінці дії, на видному краєчку сцени, з’являються, взявшись за руки, Руфін і Прісцілла. З’являються на коротку хвильку, і потім глухий стукіт двох мечів та коротке зітхання натовпу звістують про їх смерть.

Цей акт, з його контрастом до чотирьох перших, а може, саме завдяки цьому контрастові та зоровій розмаїтості, був потрібний авторці, — але з боку редакції «Літературно-наукового вісника» він викликав заперечення. Опрацювавши драму р. 1909-го, Леся Українка послала її до журналу і незабаром дістала повідомлення, де «висловлювалася» — поруч з високою оцінкою — думка, що V акт «Руфіна і Прісцілли» не степенує, а ослабляє враження. Леся написала до редакції «Літ.-наук. вісника», щоб акту не друкувати, і так було вчинено. Так розповідає Кл. В. Квітка, але єсть підстави думати, що справа стояла різкіше. Леся Українка, здається, не зразу пристала на друкування п’єси в складі 4 актів і взяла була рукопис із редакції. Принаймні, в листі до матері з 7.VI.1911 р. (з Кутаїсу) читаємо:

«Перекажи мою подяку NN за прислану статтю Ернста в «Ділі» і попроси його при нагоді переказати Сірому, що я таки постараюсь прислати знов «Руфіна і Прісціллу», з огляду на просьбу Мих. Серг. (Грушевського). Коли пришлю, то не пізніше іюля, а як до того часу не пришлю, то значить, не