Читати книгу - "Мазепа"

[108] Мистецтво довге, життя коротке (латин.)

[109] Найповільнішим кроком (латин.)

[110] Віват королю Карлу! (латин.)

[111] Будьмо! (латин.)

[112] Більша сила (латин.)

[113] Неможливо (фр.)

[114] Бог з нами! (нім.)

[115] Нема за що, гер Люксембург (нім.)

[116] Порочне коло (латин.)

[117] По-перше (латин.)

[118] Не Геракл проти багатьох! (латин.)

[119] Нема за що, дрібничка (нім.)

[120] Шведи числили.

[121] Гірчичне зернятко (фр.)

[122] Дрібниці (фр.)

[123] Дрібниці.

[124] Той, хто мовчить, здається, що погоджується (латин.)

--— КІНЕЦЬ ---

Текст звірено з виданням: Богдан Лепкий. Полтава. Історична повість. — Львів, 1929. ISBN 5-308-01409-4

Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки:

http://web.archive.org/*hh_/books.ms.km.ua

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"

www.chtyvo.org.ua

Богдан Лепкий

З-ПІД ПОЛТАВИ ДО БЕНДЕР

Оцифровано за виданням:

Богдан Лепкий. З-під Полтави до Бендер. Крутіж / Богдан Лепкий. - Львів: Червона калина, 1991. - 336 с. ББК 84Ук1 -4 Л48

Редактор Микола Ільницький Ілюстрації Івана Пеника

Спонсор видання Жидачівський целюлозно-картонний завод ISBN 5-707-0697-X-3

Сканування й обробка: http://ferike.liveiournal.com/

Богдан Лепкий

Всі права на твір належать правовласникам. Дана версія призначена для ознайомлення. Читач зобов'язаний видалити файл після прочитання.

Смеркалося.

На світі був день, але Чуйкевичеві тьмарилося в очах. Насилу розплющував їх.

І тоді поза валами ранених і трупів, десь далеко на виднокрузі, бачив сонце червоне, як велетенська рана. Хтось небо простромив мечем, з нього лилася кров.

Багато її, всі поля червоні, ввесь світ.

Стулив повіки: «Не дивитися, не бачити...»

Та біль не дає...

Пробував ворухнутися.

Сто свічок спалахнуло в очах. Чорно. Спати хочеться. Спати, щоб болю не чути. І болю і жаги, бо жага пекучіша ще від болю, язик до піднебіння прилип, у грудях вогнем палить. Але що це з ним? Де він? Ага, під Полтавою... А там річка Ворскло...

Ах, коли б із-під тих трупів добутись, може й до Ворскла доволікся б. З якою насолодою зачерпнув би долонями води. І пив би, пив...

Хотів рушити ногою. Та годі. Вона лежала на чиїйсь спині, привалена, як колодою, іншим трупом...

Ті вже не чують болю... Щасливі. І цей направо і той наліво і всі вони, що лежать кругом валами.

Ще так недавно гуло тут, клекотіло людське море. Тепер його хвилі немов скам'яніли. Тільки десь ворухнеться ще; зойкне, застогне, крикне, пручається. Один через одного перевалюється, як у кошелику раки.

А на полях валують дими. Ніби марево якесь із кадильницею ходить; над трупами кадить, похорони справляє. Невже ж і його загребуть? Зжахнувся. З'ява ця, немов опир з несамовитими очима, виринула перед ним. Чуйкевич задивився в ті очі, чуючи, як вони ростуть, більшають, а він маліє: щораз маліє, аж до порошинки...

Збудив його біль у костях. Свердлило, до серця добиралось. Треба щось діяти, так годі довше. Прийдуть, подумають - вмерлець і жбурнуть разом із іншими в яму. Розпачливо бігав по закамарках мізку, збираючи шматочки свідомости. Розсипалася, як порохно. Кликав на поміч силу волі й неначе тінь її побачив. Чіплявся, до себе горнув.

Як це все сталось?.. Силкувався нав'язати нитку:

Так... був тоді гарячий день. Два різні буруни насунули на себе. Вдарили гарматні громи... почався бій... До гетьмана від короля він гнався кінно зі штафетою. І здавалося, що все гаразд, наші перемагають. Та нараз зчинилася у шведів метушня.

«Король убитий. Король не живе, о горе нам, шведи!»

Але що далі, не тямить. Думка рветься.

Чого ж це ті люди так стогнуть, харчать і караскаються? Чому не відженуть мух, що пообсідали купами роти й очі, це ж гидке, нестерпне, що думати не дає, тоді як він із усією натугою гадки пов'язує.

Так... Короля принесли до обозу. Він блідий, без пам'яти, нога в нього, як колода, посиніла. Шведи безрадні, потратили голови. Ніхто не відає, що й куди. Тільки Левенгавпт, як у лихорадці, трясучи руками, старається переконати генералів, що треба залишити всі вантажі, коні від возів роздати пішим та щодуху відв'язатися від ворога, як це він зробив під Лісною. І старшини тієї гадки, тільки вони хотіли б відступати з усім добром.

Але хто видасть наказ, як король безпритомний, немов мерлець на марах, а шведські генерали не в злагоді з собою?

Положення жахливе, земля горить під ногами.

Несподівано з'являється Понятовський:

«Короля на повозку! Ще, на сором, москалям попаде в руки...»

І не докінчив, бо очі всіх звернулися на куряву, що неслась від середини боєвища...

На лівому крилі кипів ще бій. Там запорожці, поляки й рештки шведів відбивали ворога - гупали безустанку гармати, клекотіла мушкетна пальба. Та праве крило пішло врозтіч. І в центрі - пустка. В цій саме прірві, немов повітряна труба, кітлувала в бік обозу курява, неслися дикі верески й скажене виття.

Генерал Левенгавпт, піднявши далековид до очей, довго вдивлявся, але і не міг визнатись, що це за мара. Аж дідуган, запорожець, що порядкував возами, прислонивши дашком долоні очі, зразу відгадав: «Калмуки, псявіри! До бою вони не теє, але в обозі накоїти лиха вміють: до нас закрадаються!..»

Вмить обозники кинулись до возів, старшини повсідали на коней та, на щастя, калмуки завернули. А за хвилинку від лівого крила, де йшла ще битва, причвалував гурт кінних - поляки, козаки та ще декілька шведів.

Вкриті курявою, запечені сонцем, чортівськи блискали очима. Були між ними й поранені, один швед зісунувся по шиї верхівця на землю. Його підхопили на руки, але він тільки зітхнув у смертних судорогах і сконав.

«Це зі свити Піпера швед, - пояснив Понятовському якийсь поляк старшина, - Піпера наскочили калмуки і він, як наполоханий заєць, ввігнався просто москалям у руки».

«Буває й у шведів, - відповів Понятовський, - тому нам тепер, панове, самим треба подбати про себе: чого дочекаємось з заложеними руками? Пропадем ні за цапову душу! Давайте короля на повозку й до гетьмана... Він же ж господар цієї землі, найкраще порадить ... »

Гетьман, хоч нездужав, не тратив надії. Пригода з Піпером теж не здивувала його. Знав шведів: добрі з них вояки, коли йдуть уперед, та при невдачі, як ще не стане верховода, розбігаються, немов вівці без барана.

«Чуйкевич! Сотник Чуйкевич!..» - і Чуйкевич