Читати книгу - "Мазепа"

Що б не було, - не втікати. Отаборитися, жінок і движиме добро перевезти на другий бік, а самим битися з Меншиковим. З великим силами він не йде, бо не міг би так скоро посуватися; гармат, мабуть, не везе багато, амуніції також, він - не страшний. Хоч місце не дуже-то сприятливе й добре, бо покотисте до Дніпра, але зате справність і хоробрість шведської армії куди більша, ніж москалів. Так - тоді боротись, а не втікати. Так думав король, але його люди були другої гадки. Як камінь, стручений з гори, не завернути і не здержати в бігу, так і їх нелегко було зупинити. Їм заманулося на другий бік широководного Дніпра, а звідти в степи, а степами на Крим, або в Бендери, щоб тільки дальше від Петра, щоб дальше від війни. Полтавський погром робив своє, витворив настрій, неприхильний до боїв. Можливість відпочинку по суворій зимі, по невдачах облоги і по першій великій програній битві манила їх, як видиво пустинне. «Скорше, скорше на другий берег Дніпра!»

Шведські старшини підбігали до гетьманового воза і благали гетьмана, щоб він намовляв короля до переправи. Гетьман хитався. Не знав, з якими силами Меншиков наступає. Не виключена річ, що цар і тридцять тисяч війська післав. Має його досить, а людей він не щадив ніколи. Гетьман розумів, що проти великих ворожих сил не устоять шведи, бо їх генерали втратили охоту до бою і віру в свої сили, бачив, що козаків жменька, а найгірше, що король недужий. Король, хоч і як уміє маскуватися, а все ж таки не може скрити болю і втоми. І сам він, Мазепа, ледве на ногах держиться. На кого ж тоді числити ?

Бачив гетьман, що настав такий момент, коли розв'язується військова дисципліна і коли одиниця починає турбуватися собою, забуваючи про загал. Доходило до того, що люди дерлися за сокиру, топір, за шматок дошки, бо кожний хотів скорше для себе якесь там судно збити й кинутися на хвилі. Лучалося й таке, що готові човни виривали собі з рук, билися за них, дерли і кругом Переволочної зчинився такий гармидер, буцім на неї орда наступала. Насилу вспіли якось на другий берег переправити козацьких жінок і тяжко ранених шведських старшин та вояків.

«Ваша королівська милосте! - звернувся гетьман до короля Карла. - Нам треба поспішати».

«Куди?» - спитав король, а в голосі його почувався гнів, страх і сором. «Куди?» - повторив, простягаючи хвору ногу.

«В Бендери до Сераскіра-паші», - відповів спокійно гетьман.

«А я гадаю, - вмішався в розмову Левенгавпт, - що краще на Крим до татарського хана. Тут у нас є один татарський мурза, він обіцює, що проведе нас певними шляхами, і ручить, що за нами стане ціла хоробра орда кримська.»

«Ці шляхи такі певні, як і протекція орди,» - відповів гетьман.

«Цей мурза каже, - стояв при своєму Левенгавпт, - що як переправимося через Дніпро, то аж до Криму ніякої більшої ріки вже не стрінемо.»

«Тим гірше, - твердив гетьман, - бо перед нами буде відкритий степ, на якому нас тим легше настигнуть москалі, тоді, як на ріках ми все таки могли б їх здержувати, лишаючи за собою арієргарди так, як це було при переході через Кобелячку. Рушаймо до Бендер. У п'ятьох днях будемо на території Сераскіра-паші».

Король слухав тієї суперечки, буцім тут не про нього мова.

«Я нікуди не йду!» - заявив рішуче.

«Але ж ваша милосте...» - почали нараз гетьман і Левенгавпт.

«Я не йду. Я не втікаю. Я тільки подався над Дніпро, щоб не потикатися з цілою ворожою силою, лиш з її частиною. І це мені вдалося. Скільки б тисяч цар з Меншиковим не післав, - поб'ю. Хай тільки мої люди побачать мене напереді, то будуть битися, як перше. Це ж ті самі люди, що так славно боролися в численних боях, чому ж би мали змінитися нині?»

«Бо вони перетомлені і поранені», з жалем заявив Гілленкрок.

«В нас нема гармат, нема муніціі, спрага спалила наші уста, голод нам на кишках марша грає, де нам думати про бій.»

«Не треба думати, а битися, - сказав король. - Ви як хочете, я зостанусь тут. Чуєте?.. Я не втікаю.»

Левенгавпт припав до королівських ніг.

«Наймилостивіший пане! Позвольте, поки час, спасти вашу найдостойнішу особу. Hannibal ante portas!1 Як прийде Меншиков, то всі тут ляжемо трупом».

Очі короля блиснули молодечим жаром: «А хоч би й так. Невже ж лицарська смерть від сорому не краща?»

«Смерть, то так, але полон?» - промовив крізь сльози Левенгавпт.

По обличчі кароля ніби хмара перелетіла: «Генерале! Я тебе не пізнаю. Невже ж так і під Лісною було?»

Левенгавпт зжахнувся.

«Я під Лісною у полон не попав. А тут боюсь, що попадемо усі. Ваша королівська милість також.»

«Я? - і король глянув на свою ногу з жалем і злістю. Надумувався хвилину. - Жадаєте від мене, щоб я, вождь, свою армію на поталу ворогам кинув?.. Ніколи. Ніколи. Будемо битися вкупі, і або всі побідимо, або ляжемо труп при трупі.»

«Але ж, ваша королівська милосте, - не говорив, а благав Левенгавпт, - нам битися неможливо. Чим? кому? як? І позиція тут зовсім до бою непригідна. Ми вдолині, а ворог нагорі. Він нас у воду впре, і тоді ми пропали. Ще раз кажу, нас або виріжуть до одного, або заберуть у полон. Tertium non datur.2 А між тим Бог поставив вашу милість на чолі держави і ви за неї приневолені будете дати звіт перед Його судом. Якщо спасете свою найдостойнішу особу, то дасть Бог знайдете спосіб, щоб спасти Швецію і нас, своїх безталанних підданих. А коли полонять вас москалі, як пропаде король, то разом з ним припаде його королівство і всім нам прийде соромний кінець.»

Король нетерпеливо махнув рукою і перервав промову Левенгавпта:

«Я, - сказав рішуче, - краще в полон попаду, ніж добровільно покину своє хоробре військо.»

Аж тут і Гілленкрок припав до нього: «В імені цілого генералітету благаю вашу королівську милість негайно сідати на пором. Не допустимо до того, щоб наш король попався в полон.»

Карло легко відсунув Гілленкрока від своєї руки. «А що буде, як москалі справді візьмуть мене в полон?» - спитав і примкнув утомлені повіки.

«Боже нас борони й заступи від того! - скрикнули нараз Гілленкрок і Левенгавпт. - Коли б це сталося, то