Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

- Дядьку Даню! – гучний, майже дикий крик змусив мене аж підскочити на місці. Котовський же явно розраховував на щось подібне, тому піднявся зі свого стільці з дещо приреченим виглядом, натягнув на обличчя радісну посмішку і нарешті повернувся до дітей.

Не збрехав, їх правда було троє. Дві дівчинки років п'яти, дуже схожі, однаково вдягнені, але все-таки не близнючки – були в їх обличчях якісь ледь помітні, але все-таки відмінності – буквально повисли на Данилові. Він підхопив їх на руки, підтримуючи бажання міцно, майже душачи, обійняти улюбленого дядька, і дівчатка не пропустили чудову можливість схопитись своїми рученятками за світер Котовського і захоплено верещати. Звук був дуже гучним, і я від несподіванки навіть втягнула голову в плечі і згадала ні з того ні з сього, як в першому класі просила маму раніше забирати мене зі школи, тому що однокласники дуже шуміли.

Третій же, найстарший, десятирічний хлопчик, стояв, надутий і дуже серйозний, і, судячи з усього, чекав, доки сестри лишать Котовського в спокої.

- Доброго дня, дядьку Даню, - привітав він Данила, наслідуючи, здається, свого мовчазного і спокійного дідуся. – Я дуже радий тебе бачити! – і протягнув йому руку для рукостискання.

- Я теж дуже радий вас бачити, - посміхнувся Котовський. – Андрійку, чекай секунду, мені треба скинути вантаж, - він підкинув дівчаток, але ті лише захихотіли, навіть не думаючи з нього злізати. – Аню, Яно, знайомтесь, то тітка Оля, - він кивнув на мене. – Моя наречена. Будете обіймати тітку Олю?

- Та-а-ак! – запищала дівчинка, названа Яною.

Замість того, щоб, тримаючись за светр, спробувати дістатись до землі, вона навпаки полізла ще вище, майже залізла дядькові на плече і впала прямо звідти – на мене. Стіл задрижав – кількість бажаючих спасти Яночку було немалим, - але, коли я підхопила дівчинку на руки і повернулась до Олени Володимирівни і Дані повідомити, що все добре і дитина ціла, з подивом виявила, що Богдана навіть не відірвалась від їжі. Поруч зі свою наляканою, стривоженою матір'ю вона виглядала до такої міри байдуже, що мені навіть якось не по собі стало.

Аня, очевидно, зсаджена на землю вже Данилом, притиснулась до моєї ноги і налякано косилась на маму. Яна також вивернулась в мене на руках і дивилась на Богдану, терпляче чекаючи, доки та допиляє свою відбивну.

- Мамочко, - повідомила вона притихшим голоском. – Я не вдарилась. Мене спіймала тітка Оля.

- Дуже дарма, - льодяний тон Богдани міг налякати і дорослу людину, не те що маленьку дитину. – Якби тітка Оля тебе не спіймала, може, тобі й була б наука на майбутнє, що не можна так нападати на дорослих людей. Наступного разу, Олю, не варто хвилюватись. Впаде – встане.

Я аж поперхнулась.

- Вона ж маленька дитина!

- Значить, стане старше – буде розумнішою, - відрізала Богдана.

- Але… - я притихла, піймавши сумний погляд Олени Володимирівни, але, не втримавшись, все-таки заговорила знову. – Головне, щоб дитина до того "старше" дожила!

- Ну, - влізла Вітася. – Даночка досвідчена мама, і…

- І тому вважає, що дитиною більше, дитиною менше… - Данило знову зайняв своє місце, відсунувши сусідній стілець для тихого та спокійного Андрійка, а Анечку всадовив собі на руки. Я, продовжуючи притискати до грудей перелякану Яну, влаштувалась поруч з чоловіком і мимоволі присунулась ближче, наче то я падала, а мене наказали не ловити.

Віталіна закашлялась.

- Звичайно, - тут же поспішила підтвердити вона. – Звичайно, Данюша правий! З дітьми треба обережно! Мій Олекса – дуже гарний, вихований хлопчик. Взагалі, як дитину виховають батьки, такою дитина і буде…

Яночка, підтверджуючи свою вихованість, потягнула тарілку з їжею на себе і ледь не вивернула все, що там було, на мене. Добре, що промахнулась, і картопляне пюре, що досі красувалось на тарілці, перекочувало прямо на скатертину, а не на дороге, куплене Данилом Плаття.

- Себе поводити, - закінчила тихим голосом Віталіна.

- То вони в Василя, - сухо промовила Богдана, навіть не подумавши встати і прибрати за власною дитиною. – Все погане, що могли, успадкували.

- Сподіваюсь, - не втримався Котовський, - характер у них теж як у Васі? Яночко, Анечко, допоможіть бабусі прибрати зі столу, принесіть ось ті ганчірки… Андрійку?

- Розумію, - закотив очі хлопчик, - вам треба серйозно поговорити.

Він піднявся зі свого місця і з виглядом все розуміючого дорослого пішов геть, щось насвистуючи собі під ніс,  кинув на сестер задоволений погляд старшого брата, що битись за ганчірки точно не буде.

Вітася продовжувала сидіти за столом, наче нічого й не сталось, і проігнорувала як мінімум три полум'яних погляди, кинутих на неї Оленою Володимирівною з таким собі натяком встати і не заважати сімейній розмові. Я ж спробувала встати, та не змогла – Котовський опустив руку мені на плече, наче наполягаючи на тому, щоб я обов'язково лишилась, і видавив з себе кривовату, трохи злу посмішку. Ніякої особливої радості в його погляді я не помітила, та й розмова мала бути не з приємних.

- Не йди, Олю, - твердо промовив він. – Ти вже майже член нашої родини.

Я зітхнула. Ну так, справді. Член його родити. Тільки це все не по справжньому, а я тут всього лиш Снігуронька на замовлення, якій треба зіграти власну роль і швидше забратись геть. Краще б він професійну акторку запросив та грошей їй запропонував. В театрах, я чула, платять досить мало. Проте… Останнього разу, коли я дивилась виставу в театрі, там було три актриси, і всі три, включаючи ту, що грала юну, двадцятирічну "тургеневську панянку", були віком за сорок. І дві з них ще й вагою як мінімум за дев'яносто. А то і за всі сто.