Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 Вранці прокидаюся від того, що моє плече трясе мама.

— Вставай, соня, — намагається достукатися до мене мама. — Тобі виходити за десять хвилин.

— Що? — одразу прокидаюся від міцного сну і хапаюся рукою за телефон, що лежить поруч.

 Намагаюся розблокувати, але, як і раніше, бачу перед собою лише чорний екран.

 Точно! Адже я вимкнула його вчора. Тепер усе сходиться — я сама причина свого запізнення.

 Швидко встаю з ліжка і, подякувавши мамі, мчуся вмиватися.

— Розповідай, — вона посміхається.

 Хлюпаю собі в обличчя щедру порцію крижаної води, бо не маю навіть зайвої секунди, щоб дочекатися, доки вода прогріється і стане комфортною для вмивання.

— Знущаєшся? — вигукую і намазую обличчя очищувальною пінкою, яку так само швидко змиваю вже більш теплою водою.

— Давай, не тягни, — підтакує вона і нікуди не йде.

 Видавлюю на зубну щітку щедру порцію пасти і починаю наполегливо терти зуби. Ніби те, з якою силою я натискаю на щітку, хоч якось здатне допомогти ротовій порожнині стати чистішою.

— Треба було будити мене на півгодини раніше, — пирхаю і гаркаю, бо продовжую ранкову процедуру.

 Піна від пасти ляпає на дзеркало. Закочую очі. Мама ніяк не коментує, але помічає, що прибирати це буду я сама.

— Тоді б розповіла, — підбиваю її і показую язик, після чого полощу рот.

 Звичайно ж, що нічого розповідати я не збиралася, але як відмазка, дуже навіть нічого. — Бувай-бувай, — усміхаюся, витираючи обличчя, і знову біжу до своєї кімнати.

 Швидко вдягаю одяг, заздалегідь складений на стільці, і кількома рухами підфарбовую вії.

 Шикарно. Виходжу з квартири в той самий час, як зазвичай. Може, зовсім не обов'язково вставати за годину до виходу, якщо вийшло зібратися за десять хвилин?

 Вискакую з під'їзду на ходу застібаючи сумку, блискавка на якій ніяк не хоче піддаватися.

— Доброго ранку, — лунає збоку від мене одночасно з тим, як у легені потрапляє свіже весняне повітря, а замок нарешті піддається.

— Ти? — ошелешено вигукую, озирнувшись.

 Хочеться вщипнути себе, бо не розумію, що Барінов робить біля мого під'їзду о сьомій годині ранку.

— Когось іншого очікувала побачити? — його губи розтягуються в хитрій усмішці.

 Ловлю себе на думці, що милуюся кожною зміною емоцій на його обличчі. Ніби намагаюся запам'ятати, щоб потім у будь-який потрібний момент відтворити в пам'яті.

— Нікого, — чесно відповідаю, трохи забарившись. — Але тебе точно не очікувала.

 Хочу запитати, чому він тут.

— Ти образилася? — його тон і вираз обличчя одразу стає серйозним.

— Що? — запитально піднімаю брову. — На що?

 Серце починає прискорено битися. Він недалекий від правди, але не зможу сказати йому в очі те, що мене насправді зачепило. Розповісти, що для мене дуже значущі мотиви його вчинків, які я не розумію.

— Ти вимкнула телефон і досі не ввімкнула, — констатує факт. — Ти ніколи так не робиш.

 Набираю побільше повітря в легені, щоб запевнити, що нічого подібного і телефон сам відключився. Але потім мене приголомшує миттєвим усвідомленням — він прийшов до мене з самого ранку, бо переживав. Виходить, після нашого листування він намагався зателефонувати мені. І вчора, і сьогодні.

 Щоки червоніють і це розуміння автоматично відбирає в мене функцію брехні.

— Просто не можу зрозуміти, чи пов'язані твої дії з почуттями, — швидко вимовляю, опускаючи очі.

 Хочу, навпаки, зустрітися поглядами і прочитати всі емоції, але не наважуюся.

— Мої дії керуються моїми бажаннями, Ілоно. Я ніколи не роблю того, чого не хочу, — впевнено запевняє він.

 Мені складно сприймати ці слова, бо не впевнена, що він розуміє головний посил мого запитання. Чи має на увазі, що захотів поцілувати мене, і все це не банальна гра на моїх почуттях? Як зрозуміти?

— Ходімо, ми спізнюємося, — каже, бо я мовчу надто довго.

 Ствердно киваю головою і ми починаємо рухатися в бік школи. Коли ми робимо кроків десять, Рома бере мою долоню у свою і переплітає пальці.

 Шумно втягую повітря, і кидаю погляд на наші долоні.

— Можна? — він дивиться на мене — відчуваю це, хоч і не можу підняти погляд.

— Так, — хрипло відповідаю, закушуючи губу до болю.

 Намагаюся хоч якось вгамувати бурхливі почуття радості й хвилювання всередині мене.

 Виходить, він усе зрозумів. Зрозумів, до чого було моє запитання. І тепер, як сказав, робить те, що хоче?

 Мимоволі стискаю його гарячу долоню трохи міцніше і він відповідає тим самим.

 Дивне відчуття, коли все ніби стає на свої місця. Відчуваєш, що перебуваєш на своєму місці.

 Рому не хвилює те, що в шкільному дворі багато хто кидає на нас погляди.

 Мене бентежить подібне, але його руку не відпускаю. Добре, що людей уже максимально мало, бо за хвилину пролунає дзвоник і всі давно розійшлися по потрібних кабінетах.

 Розімкнути руки доводиться біля кабінету географії. Ми заходимо за тридцять секунд після дзвінка, тож лишається лише по-швидкому тихо сісти по своїх місцях.

— А чому ви разом прийшли? — Свєта моментально пронизує мене підозрілим поглядом карих очей.

— Я проспала, — знизую плечима і дістаю потрібний зошит із сумки.

— А він? — киває головою в бік Барінова.

— Мені ж звідки знати? — фиркаю і закочую очі.

 Просто тут і зараз я б не змогла їй зізнатися, в яке русло завів наш із Ромою спільний проєкт.

 Мені поки самій дико і незрозуміло, як реагувати на те, що сталося за останні десять годин мого життя.

 Та й загалом, зізнатися Світлані, що я закохана в її колишнього і між нами щось зароджується. Уявити собі не можу, що коли-небудь зможу сказати щось подібне. Все-таки, подруги, навіть не найкращі, так не роблять.

 Ця думка відгукується сумом, але вона раптово відходить на другий план, бо в кишені вібрує телефон, чим сповіщає про нове повідомлення.