Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Характерник 📚 - Українською

Читати книгу - "Характерник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Характерник" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 68
Перейти на сторінку:
самозванця Симеона. Молячись у Покровській церкві, вони просили Бога, щоб це сталося якомога швидше.

У храмі враз потемніло. Чи не всю пройму дверей затулила огрядна постать у чорній киреї.

— Вас кличе до себе князь Григорій Ромодановський! — звідомив осавул Черняченко-Чорний.

3

Посли знали, що князь, боярин і воєвода Ромодановський верховодив над усім Лівобережжям. Від нього найбільше залежало, хто тут стане гетьманом, а кому скрутять в’язи. З волі Ромодановського булаву брали Івашка Брюховецький, Демко Многогрішний і теперішній гетьман Іван Самойлович. У значніших містах по сей бік Дніпра князь мав надійно облаштовані пристановища, тримав свій осідок і в Переяславі. До цього міста двадцять літ тому, ще молодим, він приходив у складі посольства Бутурліна, брав не останню участь у Переяславській раді. Тому князь це місто любив, на відміну від Конотопа, де через п’ять літ після приєднання Гетьманщини до Московії Ромодановський зазнав найбільшої ганьби — його військо вкупі зі 150-тисячною раттю під командою князя Трубецького розтрощив гетьман-відступник Виговський. Була в тому певна провина й воєводи Ромодановського. Вступивши до Конотопа, він побачив хресну ходу жителів міста на чолі з духовенством, яке попросило воєводу не чинити розбою. Ромодановський, як вірний православний, теж помолився разом із конотопцями, та, осінивши себе хресним знаменням, сказав, що військо треба винагородити за тяжкий похід, а винуватця Бог знайде. Москвини так поглумилися з міста грабунками й ґвалтом, як не глумилася жодна орда. Щоправда, Бог знайшов винуватців.

Щоголєв і Чадуєв заходили до світлиці Ромодановського теж не без остраху: ану як воєвода вибухне гнівом через те, що вони повернулися з Січі ні з чим? Не зуміли, кривоязикі, переконати Сірка й запорожців, яку вони гадину пригріли в своєму Коші. Сотник і піддячий добре знали гарячковиту натуру Ромодановського, на якого часто нападав сказ. Хоча обличчям цей дебелий, статурний полководець скидався на перестарілого малюка, що досі ссе мамину цицьку: кругленькі рожеві щоки, губки зав’язані бантиком, маленьке підборіддя випнуте дулькою.

Правобіч від воєводи сидів в обтягнутому парчею кріслі Іван Самойлович, напустивши під брови і вуса похмурі тіні. Але їхня злість, як виявилося, була не супроти послів. Вони обоє розуміли, що справа тут зовсім не в хисті Чадуєва й Щоголєва. Бестії запорожці вирішили показати Москві свій гонор, усю широчінь козацької вольниці. І якби ж тільки це! Швидше за все, Сірко затіяв якусь небезпечну гру. Своє нутро кошовий давно показав презирством до переяславської угоди, тому Ромодановський йому ніколи не вірив і зробив усе, щоб Сірко не став гетьманом. Князь пішов на відвертий підступ (хай винуватця шукає Бог) і, заманивши кошового в пастку, наказав схопити його та спровадити до Москви. Він був певен, що Сірко, незважаючи на славні перемоги над мусульманами, давно заслужив, щоб його згноїти в Сибіру, а ще ліпше — відрубати голову й назавжди забути, що такий був. Щоб ні сліду, ні знаку.

Князь підозрював, що Сіркова опіка над самозванцем — це ще й помста його за Сибір. Зловтішна відплата. І якби ж тільки це… Якби ж…

Ромодановський, показавши послам, аби сіли на лаву попід стіною, попросив розповісти про все, що вони бачили й чули на Січі. Чадуєв і Щоголєв, доповнюючи один одного, були чесними, як на сповіді.

Князь їх слухав дуже уважно, зав’язавши на бантик мокрі рожеві губи. Гетьман Самойлович лише крутив головою, аж хрустіло у шиї.

Посли не шкодували слів, оповідаючи про свої поневіряння на Запорожжі, де їхнє життя постійно висіло на волосині. Голодні, холодні, вони жили там «купя свєт». Сотник і піддячий порадували гетьмана Самойловича, що ті сорок карбованців, які вони позичили в нього на купівлю коней, пішли на скупі харчі — помиї та всілякі недоїдки, а також на відкуп від козаків, котрі постійно заходили в грецьку хату, щоб їх убити, а як ні — то давайте єфимку. Спершу єфимку, тоді два, тоді три. Це не Січ, а демонське тирло, — нарікали Чадуєв і Щоголєв, — там у комині чути людські голоси, там якийсь чоловік літав, як той птах, а птах, навпаки, сидів на грецькій хаті — точнісінький тобі чоловік. Це якісь упирі, а не люди, не бояться вони ні чуми, ні царя, ні третього болота. На одне слово «самозванець» козаки здіймають таку бучу, що готові перетерти тебе на мак. І Чадуєв та Щоголєв один поперед одного стали жалітися, як їх хотіли повісити, втопити, спалити в смоляній бочці, пошаткувати на капусту.

— Опас нам бил смєртний, пакєль нє ослобонілісь, — сказали вони. — А ти уж, ґєтман, за должок нє сєрчай[60].

— Нє чьол я таво[61], — догідливо мовив Самойлович по-їхньому.

— За намі нє увядаєт. Одулєєм твою дєньгу[62].

— Мєкаю[63], — заспокоїв їх гетьман.

— Нє волиньтє! — раптом спаленів Ромодановський. — Ви царєвіча… тобішь самозванца, плута едакаво, зрєлі?[64]

Посли зіщулилися, але сказали так, як уже звикли казати: мовляв, цар послав їх не дивитися на самозванця, а забрати його в Москву.

Щоголєву закралася думка, що Ромодановського теж точить черв’як: чи не справжній царевич прибився на Січ?

Князь звівся з крісла, підійшов до вікна, заклавши за спину пухкі руки. Він довго дивився у вікно, туди, де на сторожовій башті біля в’їзної брами стояв чорногуз. Точнісінько як чоловік, подумав князь. На башточці у птаха не було ні гнізда, ні прихистку, а він сів на її дах, мовби спочити, й зирив довкола цікавим оком. Вивідувач. Треба буде нагнати з пищалі.

Згадавши за пищаль, Ромодановський відійшов од вікна і з підозрою глянув на Чадуєва. Він запитав, як же так вийшло, що сотник стріляв у самозванця й не бачив його? Чадуєв відповів, що тоді було темно і він бачив лише силует самозванця, який погрожував послам шаблею. Сотник був би його застрелив, раз і назавжди покінчивши з ошуканцем, але саме тоді сталося неймовірне — в повітрі пролетів чоловік, ухопив лиходія за поперек і щезнув разом із ним невідомо куди.

Князь склав рожеві вологі губки в куряче гузно й зацмокав, наче просив цицьки.

— Відьмаки, — сказав уже по-своєму Самойлович. — Серед запорожців завжди водилися ось такі характерники, що заморочували й найсвітліші голови.

Ромодановський пропустив гетьманові слова повз вуха. Він ще з більшою підозрою зиркнув на Чадуєва й поцікавився, де та пищаль, з якої сотник стріляв у самозванця. Той закліпав очима й сказав, що пищаль тепер у Сірка. А

1 ... 50 51 52 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Характерник"