Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Надійшла звістка, що половина Боснії повстала. Половина Боснії і вся Герцеґовина. Одні кажуть, що хрест повстав проти султана, інші кажуть: та який там народ, що народові з того, — це беґи за зброю похапалися, щоб візира на місце поставити. Хай там як, не було ні річки, ні потічка, щоб від крові не почервонів, і не було палиці, встромленої в землю, на якій не стриміла б людська голова. А позаяк голова — не ота потайна штука, щоб одразу розрізнити, мусульманська вона чи християнська, то так нараз і не скажеш, проти кого й нащо ця голова повстала.

Хто б не їхав по дрова чи з караваном, у кого б не поламалася коса, змусивши йти до найближчого ринку й нову купувати — кожен повертався одурілий від жаху, три дні йому руки тремтіли — не міг чашечку кави до вуст піднести. Од відрубаних голів, спалених сіл і зруйнованих храмів, по яких уже й не видно було, до якої віри належали, погляд у людини робився каламутним, як у Мехо, сина Беґзади.

Дякувати Богові, що б там Боснією не ширилося, до нас не дійде!

І тоді одного ранку, ледве благословилося на світ, з’ясувалося, що це неправда. Крізь сон, коли ще не знаєш, твої це думки й життя, чи сонна голова веде туди, де тебе немає, почув я дитячий плач. Не здивувався б і не прокинувся б, як не прокидаюся через четвірко сусідських дітей, та був той плач якимсь не таким, до якого я звик. Не один голос і не два, не троє і не четверо дітлахів рюмсало водночас, а значно більше. Що ж змусило розплакатися стількох дітей?

Взув я черевики й вийшов надвір, аж там Альйо і сімнадцятеро малоліток. Напівголі й замурзані, туляться до нього, зразу видно, що голодні й спраглі, а очі в усіх — як чорні виплакані колодязі, в яких усе живе втопилося. Він їх обіймає, втішає, та видно — не знає, що з ними робити. Гаразд, що ж, як не твої вони, подумав я, та вголос нічого йому не сказав.

Невдовзі перед мечеттю зібралося півмістечка. Ходжа ходив із сувоєм і переписував дітей. Найменшенькі не знали, як їх звати, а старші були Лазар, Міланка, Йован, Ружа… А один, синьоокий, сказав: «Я Мілошевий брат». «Добре, а звати тебе як?» — спитав ходжа. Малий знову своєї: «Я Мілошевий брат». Нічого більше не знав, та й звідки йому знати. Якщо в дорослих руки тремтять від жаху, то що дитина може знати. Окрім брата, якого вже немає.

Переписавши всіх, Альйо звелів усім, хто може, взяти додому дитину. Щойно це мовив, люди почали задкувати й розбігатися. «Ет, ще я християнят під своїм дахом не приймав!» — озвався Хасан Муяґич, останній злидень, хата в нього на відшибі за межею містечка, там, куди вовки приходять, коли їм заманеться подивитися на людину. Як же вони обманюються! Якщо Хасан — людина, тоді й вони за півкроку, щоб нею стати.

Альйо тільки глянув на нього й нічого не сказав. Але цього людям було достатньо. Яким би не був ходжа, що б про нього не думали і як би живо не пригадували сім громовиць у мінарет нашої мечеті, люди знали: можуть дорого заплатити за те, що душі їхні зіщулилися й зносилися так тонко, аж крізь них видно гниле нутро.

Ось і взяв кожен собі християнча: хто з поваги до ходжі, хто зі страху перед Богом чи тому, що за все в житті треба платити; ми теж заплатили за те, що містечко наше на краю світу й до нас не докочується жоден бунт, байдуже чий і нащо. Але якщо й можеш лишитися далеко від бунту, страждань невинних жертв тобі ніяк не обійти. Жодна чужина для них не буде далекою.

Розібрали по домівках малих Лазарів і Йованів, бабці усе чудувалися, коли дітей доводилося на ім’я кликати, а я, хоч і довго вже їх перелічував, ніяк не міг нарахувати більше шістнадцяти. Одна дитина згубилася десь, і неважко здогадатись, котра. Бракувало ясного блакитного погляду, бракувало Мілошевого брата. Я ходив околицею і перевіряв, розпитував мимоходом, наче й не цікаво мені, та все ж хотів би знати. Я не тільки не знайшов його — виявив, що ніхто більше його й не пам’ятав. Коли я нагадував комусь, як християнська дитина не знала свого імені, але пам’ятала брата, той дивився наче крізь мене або казав, буцім я щось наплутав і ця історія народилася у моїй голові. Давно вже, добрих двадцять років, нема у містечку причинного, нема свого юродивого, от і думають з мене такого зробити. Якщо я єдиний, хто пам’ятає Мілошевого брата, отже, я з розуму спав. «Мовчи, нещасний, — сказала мені Халіда, вдова шевця Ібро. — Не згадуй того, чого немає, бо народ подумає, що й тебе немає теж».

Бачу, нема іншого виходу, тільки самому перевірити, куди поділося ще одне християнча. А де ж його шукати, як не там, де воно є, — я це точно знаю. Я кружляв довкола обійстя Беґзади, все чекав, коли відчиняться ворота, щоб зазирнути, та, як на лихо, ніхто не приходив, і не вдавалося застати, коли вдовиця іде на базар. Так тривало шість-сім днів, я припинив ходити обідати, одного разу навіть заночував під горіхом у садку через дорогу, але ворота все ніяк не відчинялися.

І тоді одного ранку його рука опустилася мені на плече.

Підкрався до мене з-за спини, ніби кицька, я навіть кроків не почув, не вловив дихання, і отак він просто вхопив мене за плече. До тієї миті був нічим, був повітрям, але нагло ожив. Без жодної волосини на обличчі, піт залива йому очі, бо немає ні брів, ні вій, от і мружиться, ніби постійно на сонце дивиться. Спитав, що я роблю тут. Я відповів: «Нічого, стою собі». — «Як це — стоїш, коли сидиш навпочіпки? Отак», — каже і присідає поруч. «Ну, — кажу, — якщо ти можеш так сидіти, то чому не можу я?» — «Воно-то так, — відповідає він, — але ніхто так не сидить цілий тиждень».

Отже, ходжа Алія Ферізович, по-народному Альйо, а по-дитячому ходжа-яйце, бачив мене усі сім днів, поки я чекав, коли відчиняться ворота обійстя Беґзади, щоб з’ясувати, одна там у неї дитина чи двоє. Ніхто, крім