Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

натовпі сивуваті добродії, що вже вийшли з призовного віку. Крім поважних літ, гості не мали нічого спільного й видимо почували себе чужими серед чужих: справді-бо, кожен, хто заходив, ледве приховував сторопілість, побачивши інших. Скидалося на те, що господарка роздавала запрошення, тиняючись по різних барах, а можливо, так воно й було. Та після перших похмурих поглядів гості, затамувавши своє невдоволення, приставали до товариства, серед якого особливо жвавий був О. Дж. Берман: він як тільки міг користався з нагоди уникнути обговорення мого голлівудського майбутнього. Я залишився сам-один біля стелажа. З книжок, що стояли на полиці, більша половина була про коней, решта — про бейсбол. Удавши, ніби мене дуже зацікавили «Коні та їх породи», я міг без завад спостерігати знайомих Холлі й складати про них свою думку.

Невдовзі, мою увагу привернув один з них. То був середнього віку малюк, що так і не втратив дитячої повноти, хоч досвідчений кравець майже спромігся приховати його пухкий задок, по якому так і кортіло ляснути долонею. Здавалося, в усьому його тілі немає жодної кістки, а його округле обличчя з дрібними рисами мало дитинний, незайманий вигляд, немовби він як народився, так і не змінювався далі, тільки роздимався, наче повітряна куля, і шкіра його залишалась без єдиної зморщечки, а губенята були вередливо скривлені й ладні от-от вивергнути в себе пронизливий зойк. Та вирізнявся він не своїм виглядом,— зрештою, такі доходжалі малята не дивина,— а скоріш поведінкою, бо тримався так, ніби саме він був господарем вечірки: мов усюдисущий восьминіг, він збивав мартіні, знайомив гостей між собою, клопотався коло патефона. Хоч як по правді, то всю його діяльність здебільшого скеровувала сама Холлі: «Расті,прошу тебе... Расті, зроби ласку...» Якщо він і був у неї закоханий, то ревнощів своїх не виказував. Інший на його місці давно б уже втратив самовладання, дивлячись, як вона легко снує по кімнаті, тримаючи на одній руці отого свого кота, а другою поправляючи на гостях краватки й знімаючи пушинки з вилог їхніх піджаків; що ж до полковника авіації, то його медаль вона відшліфувала до блиску.

Цього дорослого малюка звали Разерфорд (Расті) Тролер. У 1908 році він втратив батька й матір: батько загинув від руки якогось анархіста, а мати не пережила удару,— і це подвійне лихо зробило Расті сиротою, мільйонером і славнозвісною персоною; а було йому на той час п’ять років. Відтоді його ім’я стало надійним резервом недільних газет, коли вони не мали про що писати, і згодом прогриміло знову: ще школярем він підвів під арешт — нібито за содомію — свого опікуна, хрещеного батька. Потім незмінною поживою бульварних газет стали його одруження і розлучення. Його перша дружина разом з одержаним від нього утриманням вдалася до релігії; про другу начебто нічого не писали, а третя порушила в штаті Нью-Йорк справу про розлучення, виклавши проти нього чималу купу дуже промовистих доказів. З останньою місіс Тролер він розлучився сам, на тій підставі, що вона зчинила заколот на борту його яхти, внаслідок якого він був висаджений на один з островів Драй-Тортугас. Відтоді він Жив неодружений, хоча перед війною начебто залицявся до Юніті Мітфорд; принаймні пішов поголос, що він надіслав їй телеграму, пропонуючи одружитися з нею, якщо вона не вийде заміж за Гітлера. Казали, ніби через те Вінчелл і називав його нацистом; певна річ, сюди долучався і той факт, що він відвідував зборища в Йорквіллі.

Про все це я не від когось почув, а прочитав у «Посібнику з бейсболу», що правив Холлі й за альбом для вирізок. Між його сторінками були закладені сенсаційні матеріали з недільних газет укупі з колонками «світської хроніки»: «Расті Тролер і Холлі Голайтлі на прем’єрі „Дотику Венери“. Холлі нечутно підійшла ззаду, коли я читав: „Завдяки чарівній міс Холідей Голайтлі, із роду бостонських Голайтлі, кожний день мультимільйонера Расті Тролера стає чарівним святом“.

— Милуєтесь моєю популярністю чи просто захоплюєтесь бейсболом? — спитала вона, зазираючи мені через плече й поправляючи свої темні окуляри.

— Яка там погода на цей тиждень? — озвався я.

Вона підморгнула мені, але зовсім не жартома: то було застереження.

— Я страшенно люблю коней, а бейсбол просто ненавиджу,— мовила вона, і щось у її голосі наказувало мені забути саму згадку про Саллі Томато.— У мене аж з душі верне, коли його передають по радіо, але мушу слухати, бо треба бути в курсі. Адже в чоловіків так мало тем для розмов. Коли чоловік не цікавиться бейсболом, то напевне цікавиться кіньми, а коли вже його не цікавить ні те, ні те, то кепські мої справи: тоді його не цікавлять і жінки. Ну, а до чого ви дійшли з О. Дж.?

— Розійшлися за взаємним бажанням.

— Він для вас добра нагода, повірте.

— Вірю. Та от яка пагода я для нього?

Вона не вгавала:

— Ідіть і дайте йому зрозуміти, що зовсім не вважаєте його кумедним. Він справді може допомогти вам, Фреде.

— Як я розумію, ви сама не дуже-то йому завдячені.— Вона здивовано глипнула на мене, і я пояснив: — „Історія доктора Весселя“.

— То він і досі співає тієї самої? — мовила вона й кинула через кімнату зворушений погляд на Бермана.— Але в одному він має рацію: мені таки слід би почувати себе винною. Не через те, що вони дали б мені цю роль і що я її потягла б,— вони б і не дали, а я б і не потягла. Коли я й почуваю себе винною, то хіба тільки тому, що по заважала іншу укладати плани, хоч сама не вірила в них ні на мить. Я просто вигадувала час, аби лише набути трохи лоску, бо достобіса добре знала, що кінозірки з мене ніколи не вийде. Надто вже важке це діло, а коли маєш якийсь глузд, то просто гидотне. У мене для цього недосить розвинений комплекс неповноцінності. Це ж тільки так вважається, що кінозірці належить мати велике „я“, а насправді головне для неї — взагалі зректися будь-якого „я“. Не те щоб я не хотіла розбагатіти й уславитись — це посідає чимале місце в моїх планах, і настане час, коли я свого не впущу. Але, якщо таке станеться, моє „я“ має лишитися при мені. Я хочу бути сама собою, коли одного чудового ранку прокинусь і поїду снідати до Тіффані... У вас же немає склянки,— сказала вона, помітивши, що я стою