Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Наступна зустріч із «яструбами» — в холі першого поверху.

Тут уже побачила справжню чергову частину, таку як в поліцейському відділенні. Старший «яструб», дуже схожий на охоронця при в’їзді, напевне отримав інформацію, хто прибув. Проте сухо попросив документи. Віра спершу хотіла звеліти «яструбу» показати свої, пояснити, за яким правом тут стоїть і чинить перешкоди правоохоронним органам. В останню мить прикусила собі язика, стримуючись. Хоч приїхала для розмови, домовившись із Веригою попередньо, все одно її візит мав швидше приватний, а не службовий характер. Привід вигадала на ходу, розмова не під протокол, тож в цій ситуації не слід бикувати.

Тим більше, її не затримали.

Третя партія «яструбів» зустріла біля ліфта. Двоє в костюмах при краватках. Знак фірми побачила на бейджику, який кожен із сторожів мав на лацкані. Жіночим поглядом оцінила: костюми не з дешевих. Цікаво, уніформа — це за рахунок компанії чи працівники мусять дбати про одяг самі?

Ще відзначила: вбрання контрастує з зовнішністю.

На неї уважно дивилися й обмацували очима з голови до п’ят типові силовики. Навіть якби не знала, що в «Яструб» набирають переважно колишніх «беркутівців», визначила б відразу, хто перед нею. «Беркут» написаний у кожного на обличчі, хай би вони вбрали маскарадні костюми.

Їм втретє засвітила документи.

Довели до дверей приймальні, один відчинив, пропускаючи й мовби передаючи з рук у руки. Всередині за столиком сиділа секретарка, яка ламала стереотипи про професію. Жінці далеко за сорок, мінімум косметики, діловита, зосереджена, вся в роботі — ковзнула поглядом крізь строгі окуляри, не перестаючи бігати пальцями по клавіатурі.

— Добрий день. Можете роздягнутися й присісти.

Віра не встигла відповісти — відчинилися двері з табличкою «Президент», з’явився хазяїн.

Син відрізнявся від батька так, ніби вони не були рідними. Андрій високий, пластичний — Анатолій на зріст нижче середнього, наче витесаний зі шматка сирого дерева п’яним теслею, якому швидше кортіло скінчити взяту халтуру. Молодий чоловік дбав про волосся й експериментував із зачіскою — патріарх наче навмисне поголив череп. Чим нагадував Віка Меккі, героя «Щита»[4], Віра колись підсіла на цей поліцейський серіал.

— Прилаштувати пальто можна в мене. Наталю Романівно, нам три кави.

Без «будь ласка».

Не привітався. Жінкам руку простягають через два рази на третій, не наполягала. Але тут жодних намірів, їй не раді, проте існують правила пристойності та репутація солідної компанії!

Зайшовши в кабінет, зрозуміла про третю каву. Біля вікна стояв міцний чоловік у незмінному тут дорогому костюмі, щоправда — без бейджика. Стрижений йоржиком, зачіска ідеально підходила до форми його голови.

Віра бачила його раніше на фото. Впізнала.

— Значить, Віра Павлівна.

Глянула на Веригу, який тим часом повернувся за широкий робочий стіл. Замість утопитися в зручному кріслі з високою спинкою сів на краєчок, обсмикнув піджак. Усім своїм виглядом показував: розмова буде короткою, діловою й завершиться, коли він того забажає.

— Краще просто Віра, — вона простягнула візитку, лишаючись у пальті.

— Та роздягніться вже, тут жарко. Казав, аби менше топили, ми так само за опалення платимо, як всі люди. Не думайте, що в нас тут зайві гроші.

Про що він говорить...

Вона зняла пальто. Стрижений ступив ближче, прийняв у неї одяг.

Узяв лівою.

— Що вам сниться, Віро Павлівно?

10

Питання заскочило зненацька, ніби хтось гавкнув з-за рогу чи вдарив порожнім порохнявим мішком.

— До чого тут мої сни?

— Знаєте, скільки мені років? — посмішка Вериги відкрила ряд ідеально білих зубів. — Та знаєте, знаєте, чого ж. У вас робота така. Так я й не ховаюся, біографія навіть у Вікіпедії є. Коротка, та все одно дати зазначені. Тож скільки мені років?

Віра відчувала, як втрачає ініціативу. Ось де батько й син схожі: вчора в розмові з Андрієм ловила себе на такій само думці.

— Тест на уважність? — треба приймати правила. — Гаразд. Вам п’ятдесят три, Анатолію Євгеновичу.

— Теж краще на ім’я. Але то вже за бажанням. Ви молодша за мене, Віро. Років на п’ятнадцять. Навіть не так: на п’ятнадцять років. Вчилися ще в радянській школі. Тільки навряд вас катували снами Віри Павлівни.

— Не розумію.

— Щаслива ви людина. Ніколи не боялися отримати погану оцінку за незнання творчості Чернишевського. Його іменем досі вулиці названі, до речі. І радянських школярів в обов’язковому порядку змушували читати «Що робити?». Це така книжка була, дуже актуальна для тодішнього державного устрою. Добре, не тиранитиму вас більше. У своїх снах Віра Павлівна бачила світле комуністичне майбутнє. Зараз на словосполучення «сни Віри Павлівни» сказали б — мем.

— Ми далі говоритимемо про меми? В нас так багато часу?

— Добре, що ви самі так почали.

Секретарка принесла каву, запала тиша. Коли поставила три чашки на стіл і вийшла, Верига повів далі:

— У мене дуже мало часу. Я зайнята людина, Віро. Якщо слідча з поліції прийшла до мене бесідувати не про свої сни, отже, є інша причина. Прошу пояснити. Або викликати офіційно, повісткою.

— Отак відразу й повісткою. Є за що?

— Пийте каву. Хіба ви любите холодну.

Верига взяв свою чашку. Віра присіла до столу, потягнулася за своєю.

Ліва рука стриженого підхопила третю.

— До речі, я запросив приєднатися вашого колегу, нехай колишнього. Маєте знати одне одного. Ви перевелися з Донецька в Київ, коли Тимур Юрійович ще служив.

— Ми не знайомі.

— Але ви його знаєте.

— Ні.

— Гаразд, про нього.

Віра ковтнула кави, шукаючи правильну відповідь.

— Ви ц-цікавилися охоронною фірмою «Яструб», — нарешті заговорив Тимур Нагорний, вухо вловило легке затинання. — Ви приходили в офіс «Ольвії» у зв’язку з загибеллю дівчат, які зверталися туди по допомогу й з-залишили свої дані. Для чого гратися, пані Холод. Прізвище керівника фірми, яка ох-хороняє приміщення фонду, не таємниця. І ф-фото моє на сайті «Яструба» є. Ми легальна структура.

— І все одно ми особисто не зналися, пане Нагорний. Хоч справді багато чула