Читати книгу - "Безчестя"

Бев Шоу відповідає стримано.

— Що вона сказала тобі?

— Вона каже мені, що все гаразд, але голос у неї як у зомбі. Звучить так, наче вона наковталася транквілізаторів. Це правда?

Бев ухиляється від відповіді.

— Хай там як, — каже вона і, схоже, ретельно добирає кожне слово, — є деякі «новини».

— Які ще новини?

— Девіде, я не можу тобі сказати. Не змушуй мене. Люсі повинна сама тобі розповісти.

Він телефонує Люсі.

— Мені необхідно з’їздити в Дурбан, — бреше він. — Маю там пропозицію роботи. Можна зупинитися на день-два в тебе?

— Ти розмовляв із Бев Шоу?

— Бев тут ні до чого. Можна мені приїхати?

Він летить літаком до Порт-Елізабет, а там винаймає машину. Уже за дві години з’їжджає з шосе на дорогу, котра приведе його до ферми, ферми Люсі, клаптика землі Люсі.

Можливо, це і його земля теж? Він не відчуває, що це його земля. Попри весь час, який він тут провів, вона здається шматком чужих володінь.

Дещо змінилося. Паркан із дроту, не дуже майстерно встановлений, тепер позначає межу між обійстями Люсі та Петруса. На Петрусовому боці пасеться двійко кощавих телиць. Петрусів дім утілився в життя. Сірий і безлиций, він стоїть на пагорбі, східніше від старого фермерського будинку; чоловік здогадується, що вранці споруда відкидає довгі тіні.

Люсі відчиняє двері в безформному халаті, схожому на нічну сорочку. Колишній вигляд людини, що може похвалитися міцним здоров’ям, зник. Обличчя набуло хворобливого блідого відтінку, волосся немите. Донька обіймає його не надто щиро.

— Заходь, — запрошує вона. — Якраз готую чай.

Вони сідають удвох за кухонний стіл. Люсі наливає чай і передає йому мішечок з імбирним печивом.

— Розкажи, що там за пропозиція в Дурбані, — просить вона.

— Це може почекати. Я приїхав сюди, Люсі, тому що переймаюся за тебе. З тобою все гаразд?

— Я вагітна.

— Ти — що?

— Я вагітна.

— Від кого? З того дня?

— З того дня.

— Я не розумію. Мені здавалося, що ти про все потурбувалася, ти і твій сімейний лікар.

— Ні.

— Що значить «ні»? Хочеш сказати, що ти не потурбувалася про це?

— Потурбувалася. Я зробила все можливе, крім того, на що ти натякаєш. Я не робитиму аборт. Не готова знову пройти через це.

— Я не знав, що ти так до цього ставишся. Ти ніколи не казала мені, що не визнаєш абортів. Та й узагалі, чому мова зайшла про аборти? Я гадав, що ти прийняла оврал.

— Визнання абортів тут ні до чого. І я ніколи не казала, що прийняла оврал.

— Ти могла б розповісти мені раніше. Чому ти це приховувала від мене?

— Тому що не змогла б стерпіти твій черговий вибух гніву. Девіде, я не можу будувати своє життя залежно від того, що тобі подобається чи не подобається. Більше не можу. Ти поводишся так, наче кожен мій вчинок — частина історії твого життя. Ти — головний герой, я — другорядний герой, котрий до середини п’єси не з’являється на сцені. Так ось, що б ти собі не думав, люди не поділяються на головних і другорядних. Я не другорядна. Я маю власне життя, таке ж важливе для мене, як твоє для тебе, і в цьому житті саме я приймаю рішення.

«Вибух гніву?» А це хіба не вибух?

— Досить, Люсі, — уриває доньку він і, потягнувшись через стіл, бере її за руку. — Ти намагаєшся сказати мені, що збираєшся народити цю дитину?

— Так.

— Дитину від одного з тих чоловіків?

— Так.

— Чому?

— Чому? Я жінка, Девіде. Невже ти гадаєш, що я ненавиджу дітей? Чи я повинна відмовитися від дитини через те, який у неї батько?

— Бувало й таке. Коли ти чекаєш на дитину?

— У травні. Наприкінці місяця.

— Це остаточне рішення?

— Так.

— Чудово. Визнаю, це потрясіння для мене, але я залишатимуся на твоєму боці, що б ти не вирішила. Жодних сумнівів. А зараз я збираюся прогулятися. Пізніше ми можемо ще раз усе обговорити.

Чому б їм не поговорити зараз? Тому що він вражений. Тому що існує ризик, що він теж вибухне.

Вона сказала, що не готова знову пройти через це. Отже, вона вже робила аборт. Він би ніколи не здогадався. Коли це могло статися? Коли вона ще жила вдома? Цікаво, чи знала про це Розалінд, а йому нічого не повідомили?

Троє бандитів. Три батька в одному. «Швидше ґвалтівники, ніж злодії», — казала про них Люсі; ґвалтівники та митарі, що вештаються довкола, нападаючи на жінок, розважаючись і насолоджуючись насиллям. Що ж, Люсі помилялася. Вони не ґвалтують, вони паруються. Ними керує не задоволення, а яєчка, мішечки, набубнявілі сім’ям, якому кортить швидше втілитися. А тепер, о диво, — дитина! Навіть він уже називає її дитиною, хоча поки що це просто черв’як у лоні його доньки. Якій дитині може подарувати життя таке сíм’я, сíм’я, упорснуте в жінку не з коханням, а з ненавистю, хаотично перемішане, щоб заплямувати її, помітити її, наче пес своєю сечею?

Батько, котрий навіть не уявляє, що має сина: отак усе й завершиться, так урветься його рід, наче вода, крапля за краплею всотана землею? Хто б міг подумати! День як день, чисте небо, лагідне сонце, і раптом усе змінилося, змінилося раз і назавжди!

Притулившись до зовнішньої кухонної стіни й заховавши обличчя в долонях, він стогне і стогне та врешті заходиться слізьми.

Він оселяється в колишній кімнаті Люсі, куди донька так і не повернулася. Він уникає її аж до вечора, остерігаючись бовкнути щось необачне.

За вечерею на нього чекає нове одкровення.

— До речі, — каже Люсі, — хлопець повернувся.

— Хлопець?

— Так, хлопчина, котрому ти дав прочухана на Петрусовій вечірці. Він залишився з Петрусом, допомагає йому. Його звуть Полукс.

— Не Мцендісі? Не Куабайакхе? Нічого такого, що б зламало язик, просто Полукс?

— П-О-Л-У-К-С. І, Девіде, чи не можна обійтися без твоєї жахливої іронії?

— Не знаю, про що ти.

— Звісно, знаєш. Роками, коли я була дитиною, ти направляв її проти мене, щоб принизити мене. Ти не міг цього забути. Хай там як, але виявилося, що Полукс — брат Петрусової дружини. Не знаю, чи рідний брат, але Петрус має перед ним обов’язки, родинні зобов’язання.

— Так-так, все починає прояснятися. Тепер юний Полукс повертається на місце злочину, а ми повинні поводитися так, наче нічого не сталося.

— Девіде, не обурюйся, це нічому не зарадить. Згідно з Петрусовими розповідями, Полукс покинув школу, а роботу знайти не може.