Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Першими на сполох забили шведські дозиметристи, як уже зазначалося, на Форсмаркській АЕС, що поблизу Уппсали, за 1257 кілометрів від Чорнобиля: близько сьомої ранку 28 квітня, коли Кліфф Робінсон, співробітник служби радіаційного контролю станції, переходив з однієї зони АЕС в іншу, спрацював сигнал радіаційної небезпеки. Уже опівдні шведи евакуювали працівників станції і перевірили рівні радіації на інших АЕС — як виявилося, норми були перевищені всюди. Невдовзі шведські спеціалісти-ядерники з’ясували, що зафіксовану ними радіацію приносять вітри з іншого берега Балтійського моря. Дипломати зі Швеції зв’язалися з трьома радянськими установами, діяльність яких була пов’язана з ядерною енергетикою, запросивши можливих пояснень. Однак відповіді не було. Терпіння шведської сторони тануло. Тодішній міністр довкілля Швеції Бірґітта Даль виступала із заявою: будь-хто, хто приховує інформацію про викид радіоактивних матеріалів, порушує міжнародні норми та домовленості. Того разу радянські лідери не змогли приховати факти, як зробили це 1957-го. Їхню таємницю було розкрито. Назрівав міжнародний скандал.

*

Радянські ЗМІ порушили тишу відносно чорнобильської аварії в понеділок, 28 квітня, о 21-й годині. Тобто фактично через три дні після інциденту та більш ніж через 12 годин після виявлення високих рівнів радіації у Швеції. Монотонним голосом ведучий вечірньої інформаційної телевізійної програми «Время» зачитав коротке зведення радянського інформаційного агентства ТАСС, текст якого був таким: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Один із атомних реакторів пошкоджено. Постраждалим надається допомога. Урядова комісія направлена для з’ясування деталей інциденту». На цьому все. Очевидно, ситуація була під контролем, — про підвищення рівнів радіації чи евакуацію Прип’яті не сказали ані слова. Того і наступного дня жодне радянське видання новин не публіковало.

Утім, навіть настільки коротке оголошення далося радянському керівництву надзвичайно складно — Кремль і досі відштовхувався від традицій секретності та нехтування благополуччям людей, водночас нібито працюючи заради спільного блага і кращого майбутнього. Рішення про оприлюднення обмеженої інформації відносно інциденту на ЧАЕС ухвалили лише після тривалої дискусії на першому від моменту аварії засіданні Політбюро.

Уранці 28 квітня, через кілька годин після виявлення високих рівнів радіації у Швеції, Володимир Долгих, секретар ЦК КПРС, відповідальний за енергетику, виступив перед Горбачовим і колегами з Політбюро: 4-й енергоблок має бути захоронений — у реактор уже скидають мішки з піском. Хоч і неохоче, члени Політбюро погодилися з висновком, що скидання мішків є фактично єдиним можливим способом зупинити поширення радіації. Причина ж аварії й досі залишалася незрозумілою. Згідно з робочою гіпотезою, стався вибух водню, однак ніхто не міг сказати точно. «Наразі все це тільки здогадки», — сказав Горбачов. Долгих доповів: 130 чоловік госпіталізовано, а всіх евакуйованих розселили і влаштували на роботу. Як повідомили на засіданні, за це питання відповідала українська влада, яка працювала з переселенцями. «Що стосується нас, то причин для занепокоєння немає. Люди реагують спокійно, — доповів голова КДБ Віктор Чебриков. — Утім, важливо пам’ятати, що наразі про аварію відомо лише незначному колу людей».

Після цього Горбачов підняв ключове питання: «Що будемо робити з питанням інформування?» Першим відреагував Долгих. «Ми маємо завершити локалізацію радіації», — звернувся він до присутніх. Однак Горбачов не мав наміру чекати: «Ми повинні зробити заяву зараз. Відтягувати не можна. Треба сказати, що стався вибух, і що для локалізації його наслідків ужито всі необхідні заходи». Єгор Лігачов, — людина, яка тоді була правою рукою Михайла Горбачов, але пізніше очолила консервативну опозицію, — став першим, хто висловив своє схвалення, а Олександр Яковлєв, ліберальний прихильник Горбачова, додав: «Що швидше ми виступимо із заявою, то краще». Інші також погодилися. Анатолій Добринін, — колишній посол СРСР у США, а тоді секретар ЦК КПРС, завідувач міжнародного відділу, — мав свої причини підтримувати пропозицію Генсека. «Американці в будь-якому разі виявлять факт вибуху і поширення радіоактивної хмари», — сказав Добринін своїм колегам.

Андрій Громико, колишній міністр закордонних справ СРСР, який тоді обіймав фактично церемоніальну посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР (радянського парламенту), також не заперечував проти цієї пропозиції, однак рішуче закликав колег проявити обачливість. «Заява має бути сформульована таким чином, щоб не викликати надмірної тривоги та паніки», — сказав Громико. А ще за кілька хвилин запропонував іншу ідею: «Можливо, нам слід окремо поінформувати про те, що сталося, наших друзів. Урешті-решт, вони купують у нас ядерно-енергетичні технології». Ця пропозиція Громика була поверненням до давньої радянської практики викладу інформації: спершу обмежити всю правду стінами Політбюро, а потім надавати дані вибірково — друзям у «соціалістичному таборі» насамперед; потім — «ворогам» на Заході; і наостанок — своїм громадянам. Утім, Горбачов прагнув зовсім іншого. «Спочатку ми маємо сповістити наше власне населення», — сказав він Громику.

Обговорюючи питання оприлюднення інформації про аварію вранці 28 квітня, члени Політбюро вважали, що радіоактивне забруднення обмежується територією СРСР. Іншими словами, що це суто «радянське» питання: Долгих стверджував, що діаметр радіоактивної «плями» — усього 60 кілометрів, Голова Ради міністрів СРСР Микола Рижков зазначав, що радіоактивні частинки досягли Вільнюса у Прибалтиці, а маршал Ахромеєв, начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР, оцінював діаметр радіоактивної хмари у 600 кілометрів. Члени Політбюро навіть не підозрювали, що забруднені хмари вже перетнули кордони Радянського Союзу, посіявши паніку на Заході.

До того часу, коли пізно ввечері 28 квітня ведучий на радянському телебаченні зачитав коротку заяву, міжнародний скандал вже був неминучим: наразі радянська влада кволо визнавала те, що вже було відомо урядам західних країн і — завдяки сарафанному радіо — великій кількості радянських громадян. Згодом Горбачов буде відстоювати свою позицію, стверджуючи, що він сам, як і члени Політбюро, тоді просто не мали всієї потрібної інформації. «Я категорично відкидаю звинувачення в тому, що радянська верхівка навмисно приховувала правду про Чорнобиль, — писав він у своїх мемуарах. — Ми елементарно ще не знали всієї правди». Та насправді знали вони набагато більше, аніж визнавали. Річ у тому, що навіть ті, хто був готовий порвати з радянською традицією секретності — як Горбачов і Рижков, — боялися втратити контроль над ситуацією. «А що я мав сказати країні? — розмірковував пізніше Микола Рижков. — Товариші, реактор вибухнув, радіація