Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya 📚 - Українською

Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель" автора with love anellaya. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 94
Перейти на сторінку:

-Звертайся.- Вієро посміхнувся.- То що, шукаємо відьму із лозою у серці?

-Сподіваюся, це має сенс.- Відповіла Лелейн, прибираючи перед собою надокучливі гілки верби.

   Мірабель перебирала у думках всі варіанти того, як розгортатимуться події далі. Вона постійно поверталася до слів Ши, думала про ключі, які відчинять таємничі двері і випустять їх з лісу і це все здавалося таким безглуздям, що Бель навіть уявити це не могла. Вона вкотре хотіла прибрати зі свого шляху гілку плакучої верби, однак та смикнулася самостійно, наче, хотіла вислизнути з її рук. Спершу вона не надала цьому великого значення, однак коли так повторилося декілька разів, Бель почала непокоїтися. 

-Щось відбувається.- Мовила вона до інших.- Ви помітили, що гілки себе дивно поводять? 

-Я думав, що це через вітер.- Вієро спробував доторкнутися до гілки, однак та різко сіпнулася і здійнялася вгору.- Схоже, що ні.

-Вони рухаються.- Мірабель озирнулася.- Треба бути обережними. Проклята попереджала, що чим довше ми знаходимося в лісі, тим небезпечнішими стають дерева.

-Що це може значити?- Поцікавилася Лелейн.

-Що завгодно.- Роздратовано відповів Ніко.- Щось дуже підступне і неймовірно небезпечне. Тому я і не хотів залишати вас тут. Найгірше тільки попереду. 

   Вони блукали вербним лісом, здавалося, вічність. Час минав, а попереду не з’являлося нічого нового, крім ще більшої кількості дерев. Гілки ставали агресивнішими кожної хвилини і це змушувало Мірабель починати панікувати. Вона знала, що буде складно, але це було вже занадто. Бель бачила, що Ніко напружується щосекунди і щось їй підказувало, що скоро має дещо трапитися. Минаючи чергову небезпечну гілку, вона помітила, що з одного боку дерева почали рідішати. Їх ставало все менше і менше, а через декілька хвилин Мірабель побачила щось величезне.

-Як думаєте, та закам’яніла частина лісу варта нашої уваги?- Вона вказала на високу чи то гору, чи то лише пагорб.

-Ми маємо використати будь-що, аби вибратися звідси.- Лелейн попрямувала туди. 

   Незабаром, перед ними з’явилася досить гарна галявина, не зважаючи на те, в якому місці вони знаходились. Те, що Мірабель прийняла за камінь, дійсно виявилося камінням. Однак трохи не у стандартному вигляді. Це була висока скульптура, що сягала метрів десяти. Камінь вже давно почав заростати мохом, але чітко було видно що саме бажав зобразити скульптор. Перед ними стояла налякана жінка і жах в її очах можна було розгледіти навіть зараз. Вона тримала одну руку над серцем, намагаючись щось витягнути, а інша вільно розміщувалася у просторі. Кам’яна лоза обплітала майже її всю, а на серці виглядала як гострий ніж. 

-Напевно її ми і мали знайти.- Вієро підійшов ближче, торкаючись вологого моху на статуї.

-Вона вирішила похизуватися своїми тисячолітніми досягненнями?- Лелейн скривилася.

-Знайшла чим хизуватися.- Мовила Мірабель, оглядаючи скульптуру з усіх боків.

-Відьмову Лозу ми знайшли.- Заговорив Ніко.- Але нам потрібен ключ. 

-Проклята не просто так сказала нам шукати це.- Відповіла Лелейн.- Отже, ключ має бути десь поряд. В кого які пропозиції?

-Ми навіть не знаємо як виглядає цей загадковий ключ від дверей, які, ми, до речі, маємо шукати теж в лісі.- У голосі Вієро промайнула паніка.

-Розслабся. Ще не ясно чи в лісі вони.- Лелейн посміхнулася. 

-Чудово.- Роздратовано сказав Вієро.

-Можливо, ключі всередині статуї?- Припустила Мірабель.- Але я навіть уявити не можу, яким чином нам її розколоти, аби раптом ніхто не помер.

-Ми вже мертві.- Нагадав Ніко, посміхнувшись від погляду Бель.- Вибач.

-Янголятко, ти найкраще з нас всіх розумієшся на легендах.- Вієро подивився на Лелейн.- Може, в тій історії з Відьмовою Лозою знайдеться якась підказка?

-Я розказала всю історію по дорозі сюди.- Лелейн закотила очі.- І не називай мене так. 

   Почувся шелест листя і шурхіт гілок. Мірабель лише зараз помітила, що галявина стала вужчою, а гілки плакучої верби тягнулися по землі і ставали ближчими до скульптури щомиті. Вони повільно підповзали до них і Бель знала, що добром це не скінчиться.

-Нам треба поквапитися.- Вона повернулася до Ніко.- Що будемо робити?

-Запитання для розумних.- Сказав Ніко.- Хто знає де найчастіше ховають ключі, аби їх не загубити?

-Серйозно?- Бель підняла брову.- Це і є твій план?

-В сумці?- Лелейн задумалася.

-Який жах.- Прошепотіла до себе Мірабель, намагаючись вигадати щось краще. 

-А що? Мірабель так ховала Священну Воду у Колбі.- Лелейн засміялася.- Та, якщо чесно, виявилось не дуже надійно.

-Які ще варіанти?- Ніко доторкнувся до скульптури, наче прислухався до чогось.

-Я знав одного дідуся з Танкервілю і він носив ключі на шиї.- Мовив Вієро.- Чіпляв до ланцюжка. 

-До ланцюжка?- Повільно повторив Святий.- Ти геній. 

-Коли мені востаннє так сказали, в нас виникли ще більші проблеми.- Вієро кинув на Лелейн короткий погляд, пригадуючи той день, коли він зрозумів як потрапити до Потойбіччя.- Краще не прислухайтеся до мене. 

-Треба витягнути гілку з її серця.- Сказав Ніко.- Я майже впевнений, що ключ там.

-Чому ти так вирішив?- Здивовано запитала Мірабель.

-Вієро правий. Де ще можна носити ключі, аби вони не загубилися, як не над серцем?

-А в нашому випадку у серці.- Зрозуміла Лелейн.- Туди неможливо дістатися і тим паче витягнути кам’яну лозу. Ідеальне місце. 

-Гаразд,- мовила Бель.- Просто зламаємо скульптуру і витягнемо ключ. 

-Тобі не можна користуватися даром.- Святий перевів на неї занепокоєний погляд.- Енергія Потойбіччя поглинатиме твою власну і ти ставатимеш на крок ближче до… смерті.

-І що ти мені пропонуєш?- Мірабель спохмурніла.

-Сховайтеся. Я зроблю все сам. 

-Іншої відповіді я і не очікувала.- Вона поглянула на Лелейн і Вієро.- Ходімо.

   Мірабель зібралася вже покинути галявину, однак шурхіт гілок і звуки дерев стали умить гучнішими. Вона звернула увагу на те, що дерева плакучої верби не поспішаючи, почали розходитися, утворюючи довгий і темний коридор. Бель підійшла до нього ближче, аби зрозуміти куди він може вести і як може допомогти. Однак єдине, що вона там побачила – сходи. Вони розміщувалися у самому кінці темного коридору з дерев, що повільно формували дах, який перетворював коридор на арку. Сходи виглядали довгими, але їй так могло лише здатися з такої відстані. Вони були білими із золотистим відливом, притягуючи до себе погляди всіх присутніх. Бель пройшла трохи далі, щоб вгледіти куди ведуть сходи. На їх вершині красувалося щось багряно-червоне. Вона вже бачила цей колір раніше. Тоді, коли вперше потрапила у Потойбіччя. Це були двері, через які вони і зайшли у володарювання Смерті. 

1 ... 50 51 52 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya », після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "