Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Ліпше потрапити розбитим на небо, ніж цілим — у пекло, — брутально сказав Копінґер. — Більшість із тих, хто виживає, перетворюється на злодіїв і жебраків. Продовжуйте.

— Коли Орфан виповнилося шістнадцять, наглядачі сказали, що вона мусить шукати роботу. Так жаль, у неї був залицяльник — син мірошника, і якби склалося інакше, вона вже вийшла б заміж.

— Отже, вона була гарна?

— Так, сер. Маленька зі світлим волоссям і милим, ніжним личком. Одне з найгарніших облич, які я бачила в житті. У наглядача чоловіків є брат, який працює на монахів; він сказав, що лікар у лазареті потребує помічника, тому її відрядили туди.

— І коли це було, добродійко Стамп?

— Два роки тому. Вона навідувалася до мене у свої вихідні дні, кожнісінької п’ятниці. Вона любила мене так само, як і я її. У монастирі їй не подобалося, сер.

— Чому?

— Вона не казала чому. Я вчу дітей ніколи не критикувати своїх зверхників, інакше погано закінчать. Та я бачила, що вона боїться.

— Чого?

— Не знаю. Я допитувалась, але вона нічого не сказала. Спочатку вона працювала на старого брата Александра, а потім він помер і прийшов брат Ґай. Вона боялася його, з його дивною зовнішністю. Річ у тому, що вона перестала бачитися з Адамом, сином мірошника. Він приходив до неї, проте вона наказувала мені відіслати його. — Добродійка Стамп кинула на мене гострий погляд. — А коли таке трапляється, це часто означає, що з жінки знущалися.

— Чи бачили ви якісь рани, синці?

— Ні, але щоразу вона поверталася в дедалі гіршому настрої. А одного дня, приблизно за пів року після того як Орфан почала працювати в монастирі, вона просто не з’явилася ні в п’ятницю, ні наступної.

— Ви, мабуть, хвилювалися.

— Хвилювалась. Я вирішила піти в монастир і з’ясувати, що зможу.

Я кивнув. Міг уявити, як вона рішуче марширує і гримає у ворота брата Баґґе.

— Спочатку вони не хотіли мене впускати, проте я стояла там і шуміла, доки вони не привели того пріора Мортимуса. Шотландський варвар. Він стояв і казав мені, що Орфан однієї ночі вкрала з церкви дві золоті чаші й зникла.

Копінґер схилив голову.

— Можливо, так і було, з цими дітьми таке трапляється досить часто.

— Не з Орфан, сер, вона була доброю християнкою. — Добродійка Стамп обернулася до мене. — Я запитала пріора, чому мені не сказали, і він відповів, що не знає про знайомих дівчини в місті. Він погрожував звинуватити її в крадіжці, якщо я не заберуся геть. Я повідомила про це судді Копінґеру, але він сказав, що без доказів злочину нічого не може зробити.

Суддя знизав плечима.

— І не міг. І якби монахи підтвердили під присягою звинувачення проти неї, це було б для них звинувачення проти міста.

— На вашу думку, добродійко Стамп, що сталося з дівчиною?

Вона подивилася мені прямо в очі.

— Не знаю, сер, але боюся думати.

Я повільно кивнув.

— Суддя Копінґер має рацію, він нічого не міг би зробити без доказів.

— Я це розумію, проте я добре знала Орфан. Вона не могла вкрасти і втекти.

— Однак якби вона була у відчаї…

— Тоді вона прийшла б до мене, а не ризикувала б бути повішеною через крадіжку. Ось уже півтора року від неї ні слуху ні духу. Нічого.

— Добре, що вона не злодійка. Дякую, добродійко, за ваш час.

Я зітхнув. Хоч куди повертався, підозри залишалися підозрами; я ні за що не міг ухопитися і нічого не міг пов’язати з вбивством Синґлтона. Джоан Стамп повела нас до кімнати, де діти, які перебирали ганчір’я, підвели догори бліді, зів’ялі обличчя. Нудотний сморід старого одягу розносився по кімнаті.

— Що роблять ваші підопічні? — запитав її я.

— Перебирають лахміття, яке принесли їм люди, чи можна з того щось завтра одягнути. У монастирі День милостині. Дорога в таку погоду буде важка.

Я кивнув.

— Так, буде важка. Дякую, добродійко Стамп.

Коли я повернувся до дверей, виходячи, вона вже приєдналася до дітей і допомагала їм перебирати смердючі купи.

Суддя Копінґер запропонував нам повечеряти у своєму домі, але я відповів, що нам треба повертатися до монастиря. Ми вирушили в дорогу, черевики хрускотіли по снігу.

— Ми запізнимося на вечерю, — за хвилю сказав Марк.

— Так. Пошукаймо таверну.

За міською площею ми знайшли досить пристойний заїзд. Господар провів нас до столика з краєвидом на пристань, і я спостерігав, як човен, навантажений тюками, який ми бачили раніше, обережно пливе каналом до моря, де на нього чекає корабель.

— Божі рани, — сказав Марк, — я голодний.

— Так, я теж. Але тримаймося якнайдалі від пива. Чи знаєш ти, що за первісним правилом святого Бенедикта монахи взимку харчувалися лиш один раз на день — вечеряли? Він виробив правило для італійського клімату, та на початку вони зберегли його і в Англії. Уяви собі, як узимку годинами стояти і молитися, а їсти один раз на день! Але, звісно, з роками монастирі багатіли і монахи їли двічі, потім — тричі, з м’ясом, з вином…

— Принаймні вони все ще моляться.

— Так. І вірять, що їхні молитви заступаються перед Богом за померлих. — Я подумав про брата Ґабріеля і його страдницьку пристрасть. — Але вони помиляються.

— Зізнаюся, у мене паморочиться в голові, сер, від усієї цієї теології.

— А не повинно б, Марку. Бог дав тобі розум. Користайся ним.

— Як сьогодні ваша спина? — запитав він, змінюючи тему.

Я подумав, що це стало його улюбленим прийомом.

— Стерпно. Краще, ніж зранку.

Господар заїзду приніс нам пиріг із кроликом, і ми якийсь час їли мовчки.

— Як ви думаєте, що сталося з тією дівчиною? — нарешті запитав Марк.

Я похитав головою.

— Бог його знає. Така велика кількість обірваних ниток, і вони лише множаться. Я більшого сподівався від Копінґера. Ну, тепер ми знаємо, що в монастирі знущалися із жінок. Але хто? Пріор Мортимус, який чіплявся до Еліс? Інші? А щодо дівчини Орфан, Копінґер має рацію. Немає доказів, що вона просто не втекла, і прив’язаність старої жінки до неї могла забарвити її судження. Тут немає за що вхопитися. — Я струснув кулаком у повітрі.

— І що ви думаєте про суддю Копінґера?

— Прихильник Реформи. Він допоможе нам, як матиме змогу.

— Він говорить про правдиву релігію і про те, як монахи пригнічують бідних, але сам живе заможно, виганяючи людей з їхньої землі.

— Мені він також не подобається. Проте тобі не слід було його питати про матір Еліс. Це не твій будинок. Він — наше єдине