Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Чому? — після збентеженого мовчання запитала Гаррієт.

— Ніхто не знає.

— Але я не розумію.

— І ніхто не розуміє.

— На людину ж не може просто напасти щось невидиме.

— А на тих двох сестер напало. Ще й на близнючок. Рівно за рік.

— Дуже схожий випадок був у Шерлока Голмса. «Строката бинда».

— Так, Гаррієт, я знаю це оповідання, але тут усе по-іншому.

— Чому? Думаєш, їх Диявол переслідував?

— Сонечку, я лише хочу сказати, що у світі є тьма-тьмуща речей, яких ми не розуміємо, а ще прихованих зв’язків між речами, які, на перший погляд, здаються зовсім непов’язаними.

— Думаєш, Робіна вбив Диявол? Чи якийсь привид?

— Боже правий, — мовила Ліббі, ніяково тягнучись по окуляри, — що це там ззаду коїться?

Там справді зчинилося якесь сум’яття: збуджені голоси, розпачливий крик Одін. Гаррієт поспішила за Ліббі на кухню, де побачила присадкувату чорну жінку з веснянкуватими щоками й сивими кісками. Вона сиділа за столом і плакала, затуливши обличчя долонями. Позаду неї відверто стривожена Одін наливала в склянку з льодом маслянку.

— То моя цьоця, — сказала вона, не підіймаючи на Ліббі очей. — Дуже розстроєна. Зара’ їй стане легше.

— На бога, що ж сталося? Покликати лікаря?

— Нєа. Вона не поранена. Лиш у шоку. Якісь білі чоловіки стріляли в неї з пістолетів біля струмка.

— Стріляли з пістолетів? Навіщо їм би…

— На, випий маслянки, — сказала Одін тітці, у якої надсадно підіймалися груди.

— Скляночка мадейри їй би також не завадила, — запропонувала Ліббі, чимчикуючи до заднього входу. — Я вдома не тримаю. Зараз збігаю до Аделаїди, тут близько.

— Нєа, — завила літня жінка. — Я міцне не п’ю.

— Але…

— Прошу вас, мем. Не тре’. Не тре’ віскі.

— Але мадейра то не віскі. То просто… ой, боже.

Ліббі безпорадно глянула на Одін.

— Їй зара’ перейде.

— Що сталося? — запитала Ліббі, хапаючись за горло, знервовано перезираючись на жінок.

— Я нікого не чіпала.

— Але чому…

— Вона каже, — почала пояснювати Одін, — шо на міст вийшли двоє білих чоловіків і стали по всіх палити.

— Когось поранили? Викликати поліцію? — видихнула Ліббі.

На це прозвучав такий розпачливий вереск з боку тітки Одін, що навіть Гаррієт пересмикнуло.

— Та що ж таке? — скрикнула Ліббі, яка вся порожевіла на обличчі й мало не істерила.

— Прошу вас, мем. Не тре’. Прошу, не дзвоніть в ніяку по-ліцію.

— Та чому ж ні?

— Ой, Господи. Я боюся по-ліції.

— Вона каже, шо то був хтось із тих Ретліффів, — сказала Одін. — Той, шо недавно з тюрми вийшов.

— Ретліфф? — запитала Гаррієт, і попри катавасію на кухні, всі три жінки обернулися на неї, аж настільки гучно й дивно прозвучав її голос.

— Ідо, що ти знаєш про тих людей, із прізвищем Ретліфф? — наступного дня запитала Гаррієт.

— Шо вони нікчемні, — відповіла Іда, похмуро викручуючи рушник для тарілок.

Вона ляпнула вицвілу ганчірку на плиту. Гаррієт, сидячи на широкій лутці відчиненого вікна, спостерігала, як Іда в’яло стирає ластовиння жиру зі сковороди, на якій уранці готувала яйця з беконом, і мугикає та киває головою, спокійно, наче в трансі. Ці мріяння, що насідали на Іду, коли вона займалася монотонною роботою — чистила горох, тріпала килими, замішувала глазур на торт — Гаррієт упізнавала з самого дитинства й від спостереження за ними заспокоювалася не менше, ніж від дерева, що туди-сюди просіювало вітер; проте ці ознаки непрозоро натякали, що Іда воліє, щоб її залишили на самоті. Якщо її в такому настрої потурбувати, можна пробудити звіра. Гаррієт доводилося бачити, як та гаркає на Шарлотту й навіть на Еді, коли вони вибирали недоречну мить, щоб агресивно запитати її про щось буденне. Та іноді — особливо якщо Гаррієт хотілося поставити їй якесь складне, таємне чи глибоке запитання — Іда відповідала безжурною пророчою відвертістю, наче під гіпнозом.

Гаррієт трохи посунулася й підставила під голову коліно.

— А що ще знаєш? — запитала вона, уважно бавлячись ремінцем сандалі. — Про Ретліффів.

— Там знати нема шо. Ти їх сама своїми очима бачила. Оті, шо вчора до нас на подвір’я шаснути хотіли.

— До нас? —