Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Кіті згадала Якубове обличчя, спотворене смугами, й відчула напад сорому:

— З цим я нічого вдіяти не можy..

— А той демон, який щойно напав на вас? Розкажіть про нього!

— Чорні крильця. Велика червона паща. Два тоненькі прямі ріжки...

— Товсте волохате черево? Без хвоста?

— Саме так.

Старий кивнув:

— Це мулер. Дрібний слабкий демон. Але ви будь-що мали знепритомніти від його смороду.

Кіті зморщила ніс:

— Еге ж, він смердів. Але не так!..

— До того ж мулери зазвичай не вибухають. Вони чіпляються за волосся й висять так, поки хазяїн не накаже їм відчепитись.

— А цей просто лопнув!

— Люба панно Джонс! Пробачте мені мою радість. Мене тішить саме те, що ви зараз кажете. Це означає, що у вас особливий талант: уроджена стійкість до магії!

Він зручніше вмостився на стільці, покликав офіціанта й замовив ще чаю з тістечками, не звертаючи жодної уваги на приголомшене обличчя Кіті. Чекаючи замовлення, він сидів і усміхався їй через стіл, раз по раз хихочучи. Кіті тим часом силкувалася зберігати чемність. Адже гроші досі лежали в кишені старого...

— Пане Пенніфізере, — нарешті сказала вона. — Пробачте, але я щось не дуже розумію вас.

— Чого ж тут не розуміти? Дрібна магія — щодо дужчої ми поки не певні — на вас не діє. Тобто майже не діє.

Кіті хитнула головою:

— Бридня. Я ж знепритомніла від Чорної Молотарки!

— Я сказав тільки «майже». І на мене — так само. Мені, щоправда, довелося пережити напад трьох фоліотів водночас, а це досить-таки небуденна річ...

Для Кіті це нічогісінько не значило. Вона спантеличено поглянула на старого. Пан Пенніфізер нетерпляче махнув рукою:

— Я хочу сказати, що ми з вами — і дехто ще, бо ми не одні такі, — здатні протистояти деяким закляттям чарівників! Так, ми не чарівники, але ми не безпорадні перед ними, на відміну від більшості «простолюду» (це слово він промовив з виразною огидою) цієї бідолашної, Богом забутої країни!

Дівчаті йшла обертом голова. Кіті ніяк не могла повірити старому.

— Все це бридня, — повторила вона. — Я ніколи не чула про таку «стійкість». І мені хочеться тільки одного: не потрапити до в’язниці.

— Он як? — пан Пенніфізер недбало засунув руку до кишені. — Тоді ось вам гроші, і забирайтеся геть. Чудово! Тільки мені здається, що вам насправді хочеться більшого. Я бачу це з вашого обличчя. Вам хочеться іншого! Помотатися за вашого приятеля Якуба. Змінити устрій нашого життя. Жити в країні, де не розкошуватимуть такі, як Джуліус Теллоу! Не всі країни подібні до нашої, подекуди чарівників немає зовсім! Жодного! Подумайте про це наступного разу, коли підете до лікарні відвідати приятеля. Кажу вам, — уже тихше провадив він, — ви здатні багато що змінити. Якщо послухаєте мене...

Кіті розглядала гущу на дні свої чашки й пригадувала спотворене Якубове обличчя. Вона зітхнула:

— Я не знаю...

— Будьте впевнені в одному: я допоможу вам помотатися.

Вона подивилася на пана Пенніфізера. Той усміхався їй, та його очі блищали тим самим злим вогником, який Кіті бачила в них, коли старого штовхнули на набережній.

— Чарівники скривдили вас, — промовив він стримано. — Разом ми зможемо занести над ними меч відплати. Але тільки тоді, коли ви спершу допоможете мені. Ви — мені, а я — вам. У нас вийде чесна оборудка.

На мить перед Кіті знову постало усміхнене обличчя Теллоу в залі суду — самовпевнене, переконане в підтримці друзів... Дівча аж здригнулося від огиди.

— Спочатку скажіть, чим я можу допомогти вам.

Якийсь відвідувач за два столики від них гучно кахикнув, і на душу Кіті ніби впала важка завіса. Вона зрозуміла, яка небезпека підстерігає її. Вона сидить серед чужого люду — й відверто розмовляє про державну зраду!

— Ми збожеволіли! — люто прошепотіла вона. — Нас може підслухати хто завгодно! Покличуть нічну поліцію — й нас заберуть!

Почувши це, старий знову захихотів:

— Ніхто нас не підслухає. Не бійтеся, панно Джонс. Я все передбачив.

Проте Кіті його не чула. Її увагу привернула білява дівчина, що сиділа біля столика за лівим плечем пана Пенніфізера. Вона давно спорожнила свою склянку і тепер захоплено сиділа за книжкою, скромно потупивши очі й торсаючи пальцями ріжок сторінки. Кіті зненацька запідозрила, що все це — просто гра. Вона пригадувала, як білявка сідала за столик. Увесь цей час вона просиділа в тій самій позі, й Кіті не пам’ятала, щоб ця дівчина — її було чудово видно — хоч раз перегорнула сторінку.

Наступної миті підозра перетворилася на впевненість. Ніби відчувши погляд Кіті, білявка підняла голову, позирнула їй в очі, ласкаво всміхнулась і знову занурилась у читання. Не було жодного сумніву: вона чула все!

— З вами все гаразд? — долинув звідкілясь із-за меж її страху голос пана Пенніфізера.

Кіті ледь не відібрало мову.

— У вас за спиною... — зашепотіла вона. — Дівчина... шпигунка, донощиця! Вона чула все!

Пан Пенніфізер навіть не озирнувся:

— Білявка? Читає книжку в жовтій паперовій обгортці? То, напевно, Ґледіс. Не бійтеся, вона — одна з нас.

— Одна з нас?..

Дівчина знову поглянула на Кіті й щиро підморгнула їй.

— Ліворуч від неї — Енн. Праворуч від мене — під оцим стовпом — Ева. Ліворуч від мене — Фредерик, а у вас за спиною — Ніколас і Тімоті. Стенлі з Мартіном не вистачило столика, вони сидять у пивничці навпроти.

Кіті знову запаморочилось у голові. З-за правого плеча пана Пенніфізера їй усміхалася чорнява жінка середнього віку. Праворуч від Кіті підняв голову від потріпаного «Мотоцикліста» рябий похмурий юнак. Жінки, що сиділа за стовпом, не було видно — Кіті розгледіла тільки чорний жакет, що висів на стільці. Ризикуючи скрутити собі в’язи, дівча озирнулось і помітило за сусідніми столиками ще два молодечі серйозні обличчя.

— Отже, як бачите, хвилюватись не варто, — провадив пан Пенніфізер. — Ви серед друзів. Ніхто, крім них, нас не чує, а демонів поблизу немає — нам про це відомо.

— Звідки?

— Для запитань час настане трохи згодом. А зараз я мушу попросити у вас пробачення. Боюся, що з Фридериком, Мартіном і Тімоті ви вже зустрічалися...

Кіті вкотре