Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бела намагається прочитати думки з мого обличчя. Я бачу, як він вагається — дражнити мене чи заспокоювати.
— Ти справді намагаєшся переконати мене, що я не мав іншої втіхи, крім щастя одружитися з тобою? Мав, скрипку. Та зараз це не має жодного значення.
Тепер я розумію, що саме розлютило мене — удавана легкість, з якою мій чоловік розпрощався зі старими мріями. Якщо він колись і страждав від того, що йому довелося покинути музику, то майстерно приховував це від мене. Що зі мною не так? Чому я не можу відпустити те, що так і не сталося?
* * *
Бела віддає результати свого тесту босові на оптовому складі, і той знайомить його зі своїм бухгалтером, шляхетним чоловіком, який погоджується взяти Белу своїм помічником. Бела навчається на курсах з підготовки сертифікованих державних бухгалтерів та докладає всіх зусиль, аби отримати диплом.
Я не знаходжу собі місця. Мене з’їдають хвилювання через гроші та через хворобу Бели, години важкої праці на фабриці, підрахунок монет перед покупками в продовольчій крамниці. Добрі новини вибивають мене з колії. Звільнення від хвилювань залишає в мені порожнину, яку я не маю чим заповнити. У Бели з’являються перспективи, новий шлях, а в мене нічого. Кілька разів я змінювала роботи, аби збільшити заробіток та почуватися краще. Додаткові гроші рятують нас, і це досягнення ненадовго підносить мене. Проте полегшення короткочасне. Мені дають підвищення в страховій компанії, і я змінюю своє місце біля копіювальної машини на посаду діловода. Моя начальниця оцінила мою старанну роботу, тепер вона навчатиме мене. Я почуваюся щасливою в компанії інших секретарок, допоки одного разу моя нова подруга не радить мені: «Ніколи не підсідай до євреїв на обіді. Від них смердить». Зрештою, мені тут не місце. Я маю приховувати своє походження. На моїй наступній роботі, в компанії з продажу валіз, мій шеф єврей, і я гадаю, що нарешті впишуся. Я почуваюся впевненою, визнаною. Я діловодка, не секретарка. Проте одного дня телефони дзвонять і дзвонять безупинно, я бачу, що секретарки завантажені справами, та підхоплююсь, аби відповісти на дзвінок.
— Хто тобі дозволяв? — заверещав шеф. — Ти що, хочеш зруйнувати мою репутацію? Ще не вистачало, аби новоприбула представляла цю компанію. Я чітко висловився?
Проблема не в тому, що він принизив мене чи вважає мене нікчемою. Проблема в тому, що я вірю його думці про мене.
Влітку 1952 року, незабаром після одужання Бели, за кілька місяців до того, як Маріанні виповниться п’ять, Маґда переїздить до Балтимора. Вона лишається в нас на кілька місяців, доки не знайде роботу. Ми облаштовуємо їй спальне місце в обідній зоні, неподалік від вхідних дверей. У нашій квартирі завжди душно влітку, навіть уночі, тож Маґда залишає щілину у вхідних дверях, коли йде спати.
— Обережніше, — попереджає Бела. — Не знаю, в якому палаці ти мешкала у Бронксі, та цей квартал небезпечний. Якщо лишатимеш двері відчиненими, хтось може зайти всередину.
— Та якби ж то, — муркотить Маґда, кліпаючи віями. Моя сестричка. Її біль видимий лише в жартах, за допомогою яких вона його перемагає.
Ми влаштовуємо маленьку вечірку, аби відсвяткувати її приїзд. Приходять Джордж та Дучі (Джордж хитає головою через скромний бюджет вечірки), кілька сусідів з нашого дому та домовласниця, яка приводить із собою Ната Шиллмана, інженера військово-морського флоту у відставці. Маґда розповідає веселу історію про свій перший тиждень в Америці, коли тітка Матильда купила їй хотдог на вулиці.
— У Європі, коли купуєш хотдог у продавця на кшталт того, завжди отримуєш два хотдоги і ще на додачу капустки та цибулі. Матильда йде купити мені хотдог і повертається з кволою сосискою в ледве видимій крихітній булочці. Я вирішила, що вона недоплатила повну ціну чи зважила на мою зайву вагу. Я ображалася на неї впродовж кількох місяців, поки одного дня не купила хотдог собі сама і не зрозуміла, що тут так воно й має бути.
Уся увага на Маґді, на її емоційному обличчі, всі чекають від неї наступну смішну історію. І в неї є що розповісти, у неї завжди є. Нат, безсумнівно. зачарований нею. Коли гості розійшлися, а Маріанна заснула, ми з Маґдою сидимо на її ліжку та пліткуємо, як у ті часи, коли були дівчатками. Вона запитує, що я знаю про Ната Шиллмана.
— Так, знаю, знаю, він татового віку, — каже вона, — але він подобається мені.
Ми балакаємо, доки в мене не починають заплющуватися очі. Я не хочу припиняти. Я маю дещо спитати в Маґди, дещо про порожнечу в мені, але якщо я спитаю її про страх, про пустку, то муситиму визнати, що звикла вдавати, ніби нічого цього не існує.
— Ти щаслива? — я нарешті набралася сміливості спитати в неї. Я волію, аби вона відповіла стверджувально, щоб і я могла бути щасливою теж. Волію, аби вона відповіла, що ніколи не буде щаслива, не цілком, аби я знала, що ця діра не лише в мені.
— Діцуко, ось тобі порада від твоєї дорослої сестри. Ти або чутлива, або ні. Якщо чутлива, твій біль сильніший.
— Нам колись буде добре? — питаю я. — Хоч колись?
— Так, — каже вона. — Ні. Не знаю. Напевно знаю лише, що Гітлер добряче нас трахнув.
Тепер ми з Белою заробляємо шістдесят доларів на тиждень — цього вистачає, аби задуматися про другу дитину. Я завагітніла. Моя дочка з’являється на світ 10 лютого 1954 року. Коли я прокидаюся від анестезії, яку американські лікарі в ті часи роблять усім поспіль жінкам, що народжують, вона в дитячій палаті. Та я наполягаю, я хочу тримати її на руках, хочу годувати її. Коли медсестра приносить її мені, я милуюся, яка вона досконала та сонна, не така велика, якою народилася її сестра, її носик такий малесенький, щічки такі гладенькі.
Бела приводить Маріанну — їй зараз шість, — аби вона побачила немовля.
— У мене є сестра! У мене є сестра! — радіє Маріанна, наче я відправила в конверті гроші та замовила їй сестру за каталогом, наче в мене є здібність завжди виконувати будь-які її бажання. Незабаром у неї з’явиться ще й двоюрідна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибір, Едіт Єва Егер», після закриття браузера.