Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Ми називаємо нашу доньку Одрі, на честь Одрі Гепберн. Я ще трохи підморожена від ліків, якими лікарі заспокоювали мене. Навіть під час пологів, під час першої зустрічі та годування дитини яскравість відчуттів була приглушена так само, як приглушене у схованках моє життя.

Коли стається щось дивовижне, я мимохіть чекаю на погане. Упродовж перших місяців життя Одрі Бела готується до бухгалтерського тесту так, наче це його останній тест, вирішальне випробування, що назавжди визначить, чи знайде він своє місце, свій мир із самим собою та з власним вибором. Він не здає тест. Ба більше, йому кажуть, що з його затинанням та акцентом він ніколи не отримає роботи, незалежно від того, чи здасть колись тест на ліцензію.

— Що б я не робив, — каже Бела, — перешкоди незмінно стоятимуть на моєму шляху.

Я заперечую. Втішаю його. Запевняю, що ми знайдемо вихід, та водночас не можу заглушити Кларин голос у голові. Двоє калічок. Цікаво, що з цього вийде? Я плачу у ванній кімнаті. Плачу тихенько, а виходжу звідти всміхаючись. Я не знаю, що прихований страх лише набуває сили. Не знаю, що моя звичка заспокоювати та підтримувати — чи удавати — лише погіршує ситуацію.

13 «Chicken Little» — англійська народна дитяча казочка.

14 Християнська місія, в якій працюють євреї-християни.

Розділ 13

Ви були там?

Улітку 1955-го, коли Маріанні виповнилося сім, а Одрі рік, ми завантажили пожитки в наш старенький сірий «форд» та поїхали з Балтимора до Ель-Пасо, що в Техасі. Пригнічений відсутністю перспектив роботи, змучений обуренням та осудом свого брата, стурбований через власний стан здоров’я, Бела зв’язався з двоюрідним братом, Бобом Еґером, сподіваючись отримати від нього слушну пораду. Боб був прийомний син Белиного двоюрідного діда Альберта, який разом із двома своїми братами іммігрував до Чикаго на початку 1900-х, залишивши четвертого брата, Белиного діда, у Прешові, аби той керував оптовим бізнесом, що його після війни успадкував Бела. Саме чиказькі Еґери фінансово підтримали переїзд Джорджа до Америки в 1930-х і саме вони до початку війни зареєстрували родину Еґерів, у такий спосіб забезпечивши нам можливість отримати візи. Я вдячна чиказьким Еґерам за шляхетність та передбачливість. Без них нам би не вдалося влаштуватися в Америці.

Однак коли Боб, який мешкав в Ель-Пасо разом з дружиною та двома дітьми, сказав Белі: «Приїзди на захід!» — я боялася, що ми лише змінимо один глухий кут на інший, замаскований під нову можливість. Боб переконав нас. Він сказав, що економіка в Ель-Пасо росте як на дріжджах, що в прикордонних містах іммігранти менш маргіналізовані та відокремлені, що прикордонна смуга — ідеальне місце, аби почати все з нуля, аби знову побудувати нове життя. Він навіть допоміг Белі знайти місце помічника бухгалтера з платнею вдвічі більшою, ніж той отримував у Балтиморі.

— Повітря в пустелі піде на користь моїм легеням, — каже Бела. — Ми зможемо дозволити собі орендувати дім замість маленької квартири.

Тож я погодилася.

Ми намагалися перетворити переїзд на веселу пригоду, на відпустку. Ми їхали мальовничими шляхами, зупинялися в мотелях з басейнами, виїжджали якомога раніше зранку, аби до вечері встигнути поплавати та освіжитися. Незважаючи на мої тривоги через переїзд, витрати на паливо, мотелі та харчування в ресторанах, відстань, що знову розділяє нас із Маґдою, я весь час ловила себе на усмішці. Не на тій масці усмішки, що я носила, аби не тривожити сім’ю. А на справжній, щирій. Я відчула новий товариський дух спільності з Белою — він навчав Маріанну заїждженим анекдотам і забризкував Одрі, коли ми купалися в басейні.

Перше, що я відзначила в Ель-Пасо, було небо. Ясне, незахаращене, неосяжне. Гори, що розрізали місто з центру на північ, також вабили мій погляд. Я весь час дивилася вгору. У певні години дня промені сонця осяюють краєвид під таким кутом, що цілковито розгладжують панораму, перетворюючи на невиразну картонну аплікацію, кіношну декорацію, а гірські вершини розфарбовують у рівномірний тьмяно-коричневий колір. Потім сонце змінює кут, і гори розфарбовуються веселкою в рожевий, помаранчевий, бузковий, червоний, золотий, синій, а краєвид раптом стає рельєфний, наче акордеон, що розтягується та відкриває всі свої складки.

Культурна складова цього міста також приємно мене здивувала. Я очікувала побачити запорошене, віддалене від цивілізації прикордонне село з фільмів-вестернів, місце незламних самотніх чоловіків та ще самотніших жінок. Проте Ель-Пасо виявилось більш європейським та більш космополітичним, ніж Балтимор. Воно було двомовне. Багатокультурне, без виразного розшаровування. Воно було самим кордоном, об’єднанням світів. Ель-Пасо у штаті Техас та Хуарес у штаті Чіуауа були не різними містами, а скоріше одним, розділеним на дві половинки. Ріо-Гранде, що протікала посередині, розділяла одне місто на дві країни, та кордон цей був такий самий необов’язковий, як і очевидний. Я думаю про своє рідне місто: з Кошице у Кошшу і назад, кордони змінюють усе і не змінюють нічого водночас. Моя англійська все ще на початковому рівні, а іспанської я не знаю взагалі, проте тут я почуваюся менш маргіналізованою та відокремленою від суспільства, ніж почувалася в Балтиморі, де ми мешкали в єврейському іммігрантському кварталі та мали б знайти там прихисток, а натомість почувалися кинутими напризволяще. В Ель-Пасо ми легко розчинилися серед багатонаціонального населення.

Одного дня незабаром після нашого переїзду я гуляю з Одрі в парку неподалік та раптом чую, як одна жінка звертається до своїх дітей угорською. Я кілька хвилин спостерігаю за нею, за цією іншою угорською мамою, сподіваючись впізнати її, та врешті-решт змушую себе припинити це. Наївно з мого боку припускати, що лише через знайомі слова та схожість ми можемо мати щось спільне. Проте я не можу припинити стежити за тим, як вона грається з дітьми, не можу відпустити відчуття, ніби я її знаю.

Раптом я згадую одну річ, про яку не думала з вечора Клариного весілля — про листівку, що стирчала з Маґдиного дзеркала в Кошице. Надпис курсивом на зображенні моста Ель-Пасо. Як я могла забути, що десять років тому саме