Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

сюди, до цього міста, переїхав Лачі Ґладштейн? Лачі, той юнак, що був звільнений разом з нами з Ґунскірхена, який їхав зі мною та Маґдою на даху потяга з Відня до Праги, який тримав нас за руки, щоби заспокоїти, який, як я гадала, одного дня міг одружитися з Маґ­дою, який приїхав до Ель-Пасо працювати в меблевій крамниці його дядька та тітки, аби накопичити кошти на медичну школу. Ель-Пасо, місто на листівці, що здавалося мені іншим краєм землі, тепер місце, у якому я живу. Одрі перериває мою задуму, вимагаючи посадити її на гойдалку. Коли я піднімаю її, угорська жінка з сином наближаються до гойдалки. Я негайно, поки не спинила себе, звертаюся до неї угорською.

— Ви з Угорщини? — кажу я. — Можливо, ви знаєте мого давнього друга, який приїхав сюди після війни?

Вона дивиться на мене так потішно, як зазвичай дорослі дивляться на дітей, милуючись їхньою чарівною неймовірною наївністю.

— Хто ваш друг? — каже вона. Мабуть, вирішила підіграти мені.

— Лачі Ґладштейн.

Її очі наповнюються слізьми.

— Я його сестра! — плаче вона.

Вона зрозуміла все, що я не сказала. Давній друг. Після війни.

— Він лікар, — каже вона. — Він тепер Ларрі Ґладстоун.

Як пояснити мої почуття тієї миті? Десять років минуло з нашої з Лачі подорожі на даху потяга разом з іншими переміщеними вцілілими. Протягом цього десятиліття йому вдалося здійснити свою мрію та стати лікарем. Це відкриття означає, що не існує недосяжних надій та амбіцій. Він відродив себе в Америці. І я теж зможу.

Та це ще не кінець історії. Я стою в парку під палючим сонцем пустелі, насправді на краю землі, так далеко в часі та просторі від тієї дівчини, приреченої на смерть у купі тіл у заболоченому лісі Австрії, як ніколи раніше. І водночас я ніколи раніше, з часів війни, не була ближча до неї, бо тут я викриваю її незнайомці, я зустрічаю привид з минулого серед білого дня, поки моя донька вимагає розгойдувати її все вище і вище. Можливо, йти вперед також означає рухатися по колу назад.

Я відшукую Ларрі Ґладстоуна в телефонному довіднику і ще тиждень чи більше чекаю перш ніж подзвонити. Його жінка, американка, піднімає слухавку. Вона записує повідомлення, кілька разів перепитує моє ім’я по літерах. Я вмовляю себе, що він не пригадає мене. Того дня Боб з родиною прийшли до нас на вечерю. Маріанна попросила мене зробити гамбургери, і я готую їх так, як би зробила мама — до яловичого фаршу додаю яйце, часник та панірувальні сухарі, скатую кульками, подаю з брюссельською капустою та картоплею з кмином. Коли я ставлю страву на стіл, Маріанна закочує очі.

— Мамо, — каже вона. — Я мала на увазі американські гамбургери.

Вона хоче приплющені котлети між двома білими булками без смаку з жирною картоплею фрі й калюжею негострого кетчупу. Вона дратується через мене перед Діккі та Барбарою, своїми американськими двоюрідними братом та сестрою. Її осуд жалить мене. Я вчинила так, як обіцяла собі ніколи не вчиняти — змусила її соромитися мене. Дзвонить телефон, і я втікаю з-за столу, аби відповісти.

— Едіт, — каже чоловічий голос. — Місіс Еґер. Це доктор Ларрі Ґладстоун.

Він говорить англійською, однак голос його не змінився. Він наповнює мою кухню минулим, подувами вітру з даху потяга. Мені холодно. Я хочу їсти, як і тоді, я напівголодна. Моя зламана спина болить.

— Лачі, — кажу я, мій голос десь далеко, наче я чую його по радіо в іншій кімнаті. Наше спільне минуле всепроникне, проте його не можна згадувати вголос.

— Ось і зустрілися знову, — каже він. Ми переходимо на угорську. Він розповідає про дружину та її благодійність, про трьох доньок, я розповідаю про своїх дітей та Белу, його прагнення стати ліцензованим бухгалтером. Він запрошує мене до його офісу, він буде щасливий, якщо ми з сім’єю приєднаємося до його родини на вечерю. Так починається — ще раз — наша дружба, що триватиме решту нашого життя.

Коли я кладу слухавку, небо стає рожевим та золотим. Я чую голоси моїх близьких у їдальні. Діккі, син Боба, запитує свою маму про мене, чи я справжня американка, чому так погано розмовляю англійською? Моє тіло напружується, як завжди буває, коли минуле дихає мені в спину. Це схоже на мимовільний викид руки перед дітьми, аби притримати їх, коли автівка гальмує надто раптово. Рефлекс захищати. З моєї першої вагітності, коли я проігнорувала попередження лікаря, коли обрала такий шлях власного життя, який має забезпечити ще більше життів, я твердо вирішила не дозволити таборам смерті кидати хоч найменшу тінь на моїх дітей. Це переконання виросло в єдину мету: мої діти ніколи не знатимуть. Вони ніколи не уявлятимуть моє висохле від голоду тіло, як я мрію про шматок маминого струдля під затягнутим густим димом небом. Вони ніколи не триматимуть ці образи в голові. Я захищу їх. Я вбережу їх. Але запитання Діккі нагадує мені, що поки я можу обирати власне мовчання, обирати ілюзію мовчання чи удаване мовчання інших, я не можу впливати на те, що інші говорять про мене, коли мене немає поруч. Що могли почути мої доньки? Що могли розповісти їм, попри всі мої зусилля тримати правду під замком?

На моє полегшення, мама Діккі переводить розмову на іншу тему. Вона спонукає Діккі та його старшу сестру Барбару розповісти Маріанні про найкращих вчителів у школі, в яку вони почнуть ходити восени. Невже Бела дав їй настанову дотримуватися змови мовчання? Чи вона інтуїтивно відчула цю потребу? Вона це робить заради мене, заради моїх дітей чи заради себе? Незабаром, коли їхня сім’я збирається коло дверей на вихід, я чую, як мама Діккі шепоче йому на вухо англійською: «Ніколи не питай тітку Діцу про минуле. Ми про це не говоримо». Моє життя — сімейне табу. Моя таємниця в безпеці.

Завжди є два світи. Один я обираю, а інший заперечую, проте він просочується в моє життя без дозволу.

У 1956 році Бела здає тест на сертифікованого бухгалтера, отримує ліцензію, і за кілька місяців до народження нашої третьої дитини — сина Джонні — ми купуємо