Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

скромний будинок у стилі ранчо з трьома спальнями на Фієста-драйв. За нашим домом простягається відкрита пустеля — рожеві та бузкові суцвіття леукофілума, червоні квіти юки, цокотіння гримучих змій. Вітальню та кімнату відпочинку ми облаштовуємо меблями в світлих тонах. Щонеділі вранці Бела їздить через кордон на продовольчий ринок в Хуаресі, аби купити свіжу папаю. Ми читаємо заголовки газет. В Угорщині повстання, радянські танки заїжджають у країну, аби придушити антикомуністичний заколот. Бела майже не розмовляє з дівчатами, його затинання посилюється. Дуже спекотно, я на останніх місяцях вагітності. Ми вмикаємо охолоджувач і збираємося в кімнаті для відпочинку коло телевізора, аби подивитися Літні Олімпійські ігри в Мельбурні.

Ми вмикаємо саме тієї миті, коли Агнеш Келеті, єврейка з Будапешта, що виступає за жіночу команду з гімнастики, розігрівається перед програмою на килимі. Їй тридцять п’ять, вона на шість років старша за мене. Якби вона жила в Кошші чи я в Будапешті, ми б могли тренуватися разом.

— Зверніть увагу! — каже Бела дівчатам. — Вона угорка, як і ми.

Я дивлюся, як Агнеш Келеті виходить на килим, так наче бачу свою другу половинку, іншу себе. Ту, яку не відправляли до Аушвіцу. (Келеті, як я дізналася згодом, купила ідентифікаційні документи в дівчини-християнки з Будапешта і втекла до віддаленого села, де перечекала війну, заробляючи на життя роботою покоївки.) Ту, чия мама жива. Ту, яка продовжила своє довоєнне життя, яка не дозволила труднощам та віку зруйнувати свою мрію. Вона зводить руки, випростує тіло на весь зріст, стає у початкову позу. Бела бурхливо плескає. Одрі повторює за ним. Маріанна спостерігає за мною, як я тягнуся ближче й ближче до телевізора. Вона не знає, що колись я була обнадійливою гімнасткою, хоч і не такою, як Агнеш Келеті. Одна й та сама війна зруйнувала наші життя і досі руйнує моє. Я відчуваю, що моя донька спостерігає, як я затамовую подих, як слідкую за рухами Келеті не лише очима, а й всім тілом. Бела, Маріанна та Одрі аплодують кожному сальто. Я затамовую подих, коли Келеті уповільнюється, контролюючи кожну позу, коли вона тягнеться вздовж ніг, торкаючись підлоги, а потім із сидячого положення стає в мостик, потім у стійку на руках, граційно й плавно, наче вона рідина, що перетікає. Її виступ завершено.

Її радянська суперниця виходить на килим. Напруження між угорською та радянською атлетками посилене політичними подіями в Угорщині. Бела голосно освистує її. Маленька дворічна Одрі повторює за ним. Я шикаю на обох. Я дивлюся на Ларісу Латініну так, як дивляться на неї судді, як, напевно, і Келеті дивиться на неї. Бачу, що її мах ногою трохи вищий, ніж у Келеті, зауважую плавучість її сальто, як вона сідає на повний шпагат. Маріанна зітхає, їй дуже сподобалося. Бела знову освистує.

— Вона дуже класна, тату, — каже Маріанна.

— Вона з країни гнобителів та загарбників, — каже Бела.

— Вона не обирала, де їй народжуватися, — кажу я Белі.

Бела знизує плечима.

— Спробуй отак покрутися, коли твоя країна в облозі, — каже він. — У цьому домі вболівають за угорців.

Зрештою, Келеті та Латініна розділяють золото між собою. Латініна зачіпає Келеті, коли вони стоять пліч-о-пліч на церемонії нагородження. Келеті показово залишає п’єдестал.

— Мамо, чому ти плачеш? — питає мене Маріанна.

— Та я не плачу, — кажу я.

Заперечуй. Заперечуй. Заперечуй. Кого я захищаю? Доньку? Чи себе?

Маріанна росте ще допитливішою, вона читає, не відриваючись. Коли вона вже прочитала всі книжки в дитячому відділі міської бібліотеки Ель-Пасо, то починає перелопачувати книжкові шафи в нашому домі, читаючи мої філософські книги та художню літературу, Белині історичні твори. У 1957 році, коли їй уже десять, вона висаджує нас із Белою на бежевий диван у кімнаті для відпочинку. Вона встає перед нами, наче маленька вчителька. Розгортає книгу, яку, за її словами, вона знайшла схованою за іншими книгами на одній з наших книжкових поличок. Вона показує зображення оголених скелетоподібних трупів, звалених докупи.

— Що це таке? — каже вона.

Я рясно вкриваюся потом, кімната вислизає мені з-під ніг. Я могла б передбачити, що це колись мало статися, але це приголомшує мене, жахає та прибиває до місця, ніби я зайшла в дім та побачила у вітальні басейн з алігаторами, перенесений з Сан-Хасінто плази. Дивитися в очі правді, дивитися в очі доньці, яка дивиться в очі правді, все одно, що дивитися в обличчя монстру. Я вибігаю з кімнати. Блюю в раковину у ванній кімнаті. Чую, як Бела розповідає нашій доньці про Гітлера, про Аушвіц. Чую, як він каже моторошні слова: «Твоя мама була там». Я ледве не розбиваю дзеркало. Ні! Ні! Ні! Я хочу кричати: «Мене там не було!». А маю на увазі: «Це не мусить бути твоїм тягарем!».

— Твоя мама дуже сильна, — я чую, що Бела каже Маріанні. — Але ти маєш знати, що ти донька вцілілої, ти маєш завжди, завжди захищати її.

Я могла б вхопитися за цю можливість. Втішити Маріанну. Скинути з неї тягар потреби хвилюватися через мене чи жаліти мене. Сказати їй, як сильно би любили її дідусь та бабуся. Сказати їй, що все добре, зараз ми в безпеці. Але я не можу вийти з ванної кімнати. Я не довіряю собі. Якщо я хоч словом обмовлюся про минуле, лють та біль від втрати охоплять мене з новою силою, темрява поглине мене, і я затягну її туди з собою.

Я зосереджуюся на дітях, на речах та діях, якими я допоможу нам почуватися в безпеці, прийнятими та щасливими в нашому новому домі.

Я зайнята щоденними маленькими справами, значнішими щотижневими та великими щосезонними. Справами, які ми робимо заради задоволення чи які маємо виконувати через необхідність. Бела почав голити волосся на голові зранку, коли везе Одрі до школи. Ще Бела їздить по покупки до «Сейфвею», що був нещодавно побудований у пустелі за нашим домом. Як зазвичай, я забула дописати щось до списку і телефоную йому в магазин. Продавці вже впізнають мій голос.

— Містере Еґер, ваша дружина просить вас до телефону, — оголошують на всю крамницю в гучномовець.

Я займаюся нашим садом, підстригаю газон, пів дня працюю у Белиному офісі.