Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Він стає улюбленим та довіреним бухгалтером для всіх успішних іммігрантів в Ель-Пасо — сирійців, мексиканців, італійців, євреїв з Європи. Щосуботи він бере дітей із собою на зустрічі з клієнтами. Якби я навіть не знала, як сильно клієнти обожнюють Белу, це стає очевидним, коли я бачу, з якою прихильністю вони ставляться до наших дітей. Щонеділі Бела їде до Хуареса по свіжі фрукти від бакалійника Чуі, а потім ми влаштовуємо в нашому домі великий сімейний обід, слухаємо альбоми з бродвейськими мюзиклами, підспівуємо (Бела не затинається, коли співає), а потім ідемо до Юнацької християнської організації, аби поплавати всією сім’єю. На Різдво ми їдемо до центру Ель-Пасо у Сан-Хасінто плаза. Ми не святкуємо Різдво, не даруємо подарунки, але діти все одно досі пишуть Санті листи. Ми обмінюємося практичними дарунками — шкарпетками та одягом — на Хануку, на Новий рік накриваємо великий стіл, ходимо на парад Сан Карнівал — там йдуть Королева Сонця, шкільні музичні групи, а чоловічий Ротарі Клаб влаштовує мотоциклетне шоу. Навесні ми влаштовуємо виїзди на пікнік до Вайт-Сендз та Санта-Фе. Восени скуповуємо шкільне вбрання в «Амен варді». Я проводжу руками по всіх стелажах, знаходжу найприємнішу на дотик тканину — у мене хист знаходити найкращий одяг за найнижчою ціною. (Це наші спільні з Белою тактильні ритуали — він так обирає вироби, а я одяг.) Ми їздимо на ферми до Мексики під час осіннього збору врожаю, об’їдаємося домашнім тамале. Їжа — це любов. Коли діти приносять додому табелі з гарними оцінками, ми йдемо скуштувати по шматку бананового десерту до дайнера з содовим апаратом за нашим домом.

Коли Одрі виповнюється дев’ять, вона випробовує свої сили в команді плавців та стає конкурентоспроможною плавчинею. Ще до того, як вона переходить до старших класів, вона тренується по шість годин на день, як це робила я, коли займалася гімнастикою та балетом. Маріанні тринадцять. Ми зводимо прибудову до нашого будинку, додаючи ще одну велику кімнату, аби Маріанна, Одрі та Джонні мали кожне власну окрему кімнату. Ми купуємо піаніно. Маріанна та Одрі беруть уроки, ми влаштовуємо камерні музичні концерти, як це робили мої батьки, коли я була дитиною, та збираємося на партії у бридж. Ми з Белою вступаємо до книжкового клубу, який організовує Моллі Шапіро, відома на весь Ель-Пасо власниця салонів, де збираються діячі мистецтв та інтелектуали. Я відвідую заняття з англійської у Техаському університеті. Нарешті моя англійська вдосконалюється настільки, що в 1959 році я відчуваю себе спроможною вступити до університету. Продовжити навчання — моя давня мрія, ще одна відкладена, та наразі вона видається можливою. Я йду на свою першу лекцію з психології, сідаю в одному ряду з баскетболістами, роблю нотатки угорською, прошу в Бели допомоги з кожним письмовим завданням. Мені тридцять два. Ми виглядаємо щасливими, і ми часто справді щасливі.

Проте мене турбує, як Бела дивиться на нашого сина. Він хотів сина, але не очікував на такого. У Джонні атетоїдний церебральний параліч, імовірно, викликаний енцефалітом ще до народження, який вплинув на його опорно-руховий апарат. Він насилу може вчитися речам, яких Маріанна та Одрі навчилися без жодних зусиль — вбиратися, розмовляти, користуватися виделкою та ложкою, аби їсти самостійно. Він зовсім на них не схожий. Очі напіввідкриті, неконтрольовано тече слина. Бела осудливий до Джона, нетерплячий до його зусиль. Я згадую глузування, через яке мені довелося пройти зі своєю косоокістю, тепер мені болить за свого сина. Бела роздратовано кричав через відхилення Джонні. (Він кричав чеською, тож діти, які понабиралися вдома угорських слів, попри мої старання, аби вони розмовляли виключно бездоганною американською англійською, не розуміли ані слова, проте добре розуміли інтонацію.) Я тоді відступала до своєї спальні. Я майстерно ховаюся. У 1960 році, коли Джонні виповнюється чотири, я веду його до доктора Кларка, спеціаліста з клініки Джона Гопкінса.

— Ваш син буде таким, яким ви його виліпите, — каже він. — Джон робитиме все, що роблять інші, просто йому доведеться довше до цього йти. Ви можете тиснути на нього засильно, і це дасть зворотний результат. Але й не тиснути на нього достатньо теж може бути помилкою. Ви маєте підштовхувати його відповідно до рівня його потенціалу.

Я покинула навчання, аби водити сина до логопеда, на реабілітаційні заняття, в усі клініки, які можна придумати, до будь-яких спеціалістів, які могли б хоч якось допомогти. (Зараз Одрі розповідає, що її найяскравіші дитячі спогади пов’язані не з плавальним басейном, а з кімнатами очікування.) Я вирішила не миритися з тим, що мій син назавжди залишиться калікою. Я була певна, що він переможе свою недугу, якщо ми в це віритимемо. Але коли він був малий, їв руками, жував з відкритим ротом, бо інакше не міг, Бела дивився на нього з таким розчаруванням, з таким сумом, що я відчувала, що мушу захищати свого сина від його власного батька.

Страх висмикував нас з нашого спокійного життя. Одного разу, коли Одрі було десять, до неї в гості прийшов товариш. Коли я проходила повз відчинені двері в її кімнату, поруч із домом проїхала машина швидкої допомоги з увімкненою гучною сиреною. Я закрила голову руками — моя запекла звичка з часів війни, я й досі так роблю. Я ще не встигла усвідомити, що це за сирена і що моя реакція недоречна, як чую, що Одрі кричить своєму другові: «Швидше, ховайся під ліжко!». Вона розпласталася на підлозі та закотилася під простирадло, що звисало з ліжка. Її друг засміявся та влігся на підлогу поруч із нею, певно, думаючи, що це така своєрідна гра. Та я точно можу сказати, що Одрі не жартувала. Вона справді гадала, що сирени означають небезпеку. Що вона має знайти укриття. Не усвідомлюючи цього та не бажаючи, я навчила її цього.

Чого ще ми несвідомо навчили своїх дітей в питаннях безпеки, цінностей, любові?

У вечір свого випускного балу Маріанна стоїть на ґанку в шовковій сукні та з дивовижною орхідеєю на зап’ясті. Коли вона спускається з ганку зі своїм партнером з танців, Бела гукає її:

— Гарної тобі вечірки, люба. Знаєш, твоя мама була в Аушвіці у твоєму віці, а її батьки на той час уже померли.

Я кричу на Белу, коли Маріанна пішла. Називаю його злим та безсердечним, кажу, що він не мав права руйнувати її радість у такий важливий вечір, руйнувати мою втіху через