Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Той факт, що ти була в Аушвіці, а вона ні — це і є щаслива думка, — захищається Бела. — Я хочу, аби Маріанна раділа життю, яким вона живе.

— То не отруюй його! — кричу.

Гірший за Белину відповідь лише той факт, що я потім так ніколи й не обговорювала це з Маріанною. Я удаю, ніби не помічаю, що вона теж живе двома життями — одним для себе, а іншим для мене, тому що мені не було дозволено його прожити.

Восени 1966-го, коли Маріанна навчається на другому курсі в коледжі Віттьєр, Одрі дванадцять, а Джонові десять, передбачення доктора Кларка щодо розумового та фізичного зміцнення Джона за умови потрібної підтримки справджується. Нарешті в мене знову з’являється час, який я можу присвятити собі. Я повертаюся до навчання. Моєї англійської вже вистачає, аби виконувати завдання без допомоги Бели (коли він допомагав мені, моєю найкращою оцінкою була С, зараз я отримую А). Я відчуваю, що нарешті рухаюся вперед, нарешті виходжу за межі минулого. Проте два світи, які я щосили намагалася розділити, знову зіштовхуються. Я сиджу в лекційній залі, чекаючи на початок пари зі вступу до політології, чоловік з пісочним кольором волоссям сідає на крісло переді мною.

— Ви ж були там, чи не так? — каже він.

— Там? — відчуваю, як в мені здіймається паніка.

— В Аушвіці. Ви ж уціліла, чи не так?

Мене так колотить через його запитання, що мені навіть не спадає на думку поставити йому запитання у відповідь. Чому він вирішив, що я вціліла? Як він про це дізнався? Чому він так подумав? Я ніколи жодним словом не обмовилася про свій колишній досвід у своєму теперішньому житті, навіть своїм дітям. На моїх руках немає татуювання з номером.

— Ви ж вижили після Голокосту? — запитує він знову.

Він молодий, йому десь двадцять — грубо кажучи, вдвічі молодший за мене. Щось в його юності, його щирій поведінці, в його голосі нагадує мені Еріка, як ми вдвох сиділи в кінотеатрі після комендантської години, як він фотографував мене в шпагаті на березі річки, як він уперше поцілував мене, поклав руки на тоненький пояс на моїй талії. Навіть через двадцять один рік після звільнення я відчуваю себе ув’язненою у своїй втраті. Втраті Еріка. Втраті кохання юності. Втраті майбутнього — наших спільних мрій про шлюб, сім’ю та діяльність. Упродовж усього року ув’язнення мені щоразу вдавалося уникати смерті, яка видавалася обов’язковою та неухильною, завдяки тому, що я трималася за пам’ятний вислів Еріка: «Я ніколи не забуду твої очі. Я ніколи не забуду твої руки». Пам’ять була моїм рятувальним кругом. А зараз? Я вимкнула своє минуле. Пам’ятати значить погоджуватися на жахіття знову і знову. Але в минулому є також і голос Еріка. В минулому кохання, яким я жила, яке оспівувала в думках протягом усіх тих голодних місяців.

— Я вижила, так, — кажу я, тремтячи.

— Ви читали це? — він показує мені обкладинку маленької книги: «Людина в пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла. Звучить як філософський твір. Ім’я автора нічого мені не каже. Я хитаю головою.

— Франкл був у Аушвіці, — пояснює студент. — Він написав про це книгу, незабаром після війни. Я подумав, вам це може бути цікаво, — каже він, пропонуючи її мені.

Я беру книгу до рук. Вона тоненька. Вона наповнює мене страхом. Чому б я могла воліти повернутися до пекла, хоч би через призму досвіду когось іншого? Але мені не вистачає рішучості відповісти на жест цього юнака відмовою. Я шепчу подяку й ховаю книгу до сумочки, де вона лишається на цілий вечір, наче заведена бомба.

Я починаю готувати вечерю, почуваюся розгубленою та відстороненою. Відправляю Белу до «Сейфвею» за часником, а потім ще раз за перцями. Ледве пробую страву на смак. Після вечері перевіряю, як Джон вивчив написання слів. Мию посуд. Цілую дітей на добраніч. Бела йде до кімнати відпочинку послухати Рахманінова та почитати The Nation15. Моя сумка в коридорі біля вхідних дверей, книга все ще в ній. Навіть її присутність у моєму домі спричиняє дискомфорт. Я не читатиму її. Я не мушу. Я була там. Лише зайвий раз зроблю собі боляче.

Після півночі моя цікавість переборює страх. Я прокрадаюся до вітальні, де довгий час сиджу під світлом лампи, тримаючи книгу. «Ця книжка покликана не звітувати про факти та події, але розповісти про особистий досвід, досвід, який мільйони ув’язнених переживали тоді і зараз. Це внутрішня історія про життя концентраційного табору, розказана одним із тих, що вижили»16. Мені починає щипати шию під потилицею. Він говорить до мене. Він говорить для мене. «Як буденне життя в концентраційному таборі відбилося на душевному стані звичайного в’язня?» Він описує три фази життя в’язня, починаючи з того, як це — прибувати до табору смерті та відчувати «ілюзію тимчасового полегшення». Так, я дуже добре пам’ятаю, як тато почув музику на платформі та сказав, що це місце не може бути поганим, пам’ятаю, як Менґеле хитав пальцем між життям та смертю та спокійно, навіть ласкаво казав: «Ти незабаром побачиш свою матір». Потім настає друга фаза — уроки адаптації до неможливого та немислимого. Вчитися терпіти побиття від капо, підводитися, незважаючи ні на що, хоч який ти змерзлий, голодний, втомлений чи хворий, їсти суп та зберігати шматок хліба на потім, спостерігати, як зсихається наша плоть, чути повсюди, що наша єдина можливість покинути це місце — вмерти. Навіть і третя фаза — вихід та звільнення — ще не кінець ув’язнення, пише Франкл. Воно може тривати у гіркоті, зневірі, боротьбі за сенс та щастя.

Я дивлюся прямо в очі речам, які так намагалася сховати. І що далі я читаю, то ясніше усвідомлюю, що не почуваюся закритою, чи в пастці, чи знову замкнутою в тому місці. На моє здивування, я не відчуваю страху. З кожною прочитаною сторінкою мені хочеться написати десять. Що, як розповідь моєї історії зможе послабити тиск минулого, а