Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ні. Та я от що вам хочу сказати: зі мною все добре, й в лікарні цій сидіти я ніяк не можу. В мене є робота, я маю посаду… Стривайте, яке сьогодні число?

         – 27 серпня.

         – От блядь! Сука! Хто за мене оренду заплатить!!?

         – Так, пане Фідемчук, попрошу не виражатись в лікарні! – гримнув лікар.    – Ти хоч знаєш, хто в мене хазяйка? А? Вона, шлюха, муштрує мене тими рахунками та станом кімнати. Вже п’ятий рік жити спокійно не можу – але ж квартира дуже добра! Студія!

         – Мене це мало обходить, Вікторе. Так, я зараз повернусь, і ви відправитесь на МРТ

         – Блядь, яке МРТ…

         Це останнє, що тоді встиг промовити Віктор. Лікар пішов гукати його лікуючого доктора: ту саму терапевтку, на ім’я Наталя, та по батькові Олегівна. Зовсім скоро вона опинилась в кімнаті.    

         – Відправте його на МРТ спинного мозку, – сказав лікар, й Віктора знову перенесли на іншу кушетку. Відсутність можливості поруху будь-якими кінцівками почала неабияк його гнівити. Він наче виривався зі сталевих кайданів.

         Проте, в час очікування наступної процедури Віктор покірно мовчав. Визволення, – мовив він до себе, – стоятиме за чесним терпінням. Його привели в гарно освітлене приміщення, де поблизу звучав аритмічний гамір, подібний до гудків потяга під одноманітний металевий стукіт. Так звучала процедура МРТ. В коридорі Віктор разом з кількома санітарами та Наталею Олегівною очікували близько півгодини.

         – МРТ – це коли тебе засовують в таку вузьку трубу? – поцікавився нетямущий Віктор.

         – Так, – відповіла терапевтка.

         – Ох… Боюсь, що я не зможу це пройти.

         – Чому?

         – В мене кла-ус-тро-фо-бі-я, – по складам промовив Віктор.

         – Вам дадуть в руку спеціальну грушу, на яку ви зможете натиснути, якщо щось піде не так. Зрозуміло?

         – Блядь… От Наталя Олегівна, якби в мене зараз була б в руках та груша, я б на неї натискав, як тільки міг.

         – Так, Вікторе, ми зараз змушені зробити вам МРТ, щоб побачити в точності травму хребта. Тим паче ви самі винні, що перевищили швидкість. У вас іще, дай Бог, відберуть права.

         – Що!? Сука, звідки ви це знаєте? Звідки ви знаєте про перевищення? – я взагалі втратив керування, і все.

         – Вікторе, мені показували протокол, роблений поліцією. Якщо ви думаєте, що зі здоров’ям у вас проблем не буде – хоч ви сильно помиляєтесь, то принаймні Національна поліція з вами добряче поспілкується.

         – Ну тоді слухайте мене: по-перше, я відмовляюсь від будь-яких процедур; по-друге, за неможливістю наразі ходити, я маю право подзвонити одній людині, щоб я зумів заплатити за оренду.

         – Подзвонити ви зможете після МРТ, але зараз, як ваш патронажний лікар, я маю право обирати за вас в плані вашого лікування, і я уже підписала всі необхідні папери для проведення процедури.

         Гамір в сусідньому приміщення припинився. Віктора облило потом. Як і будь-який громадянин, він не раз чув про невід’ємне правило соціуму: відчувати себе в безпеці. Тепер же, здається, в найбезпечнішому місті в світі, він відчував себе як на шибениці. «Я ще пожаліюсь їхній адміністрації, й цю суку вишвирнуть звідси» – думав Віктор. Та все, врешті, виявиться з точністю до навпаки.

         Пройшовши роздягальні, він опинився в прохолодному приміщенні, в якому дійсно розмістилась велика наскрізна труба зі стінками кремового кольору. З Віктора зняли головотримач, та тільки він схотів нарешті повертіти головою, як його хльоснула нестерпна біль в шиї. Він вилаявся вголос, тримаючись за пекуче місце. Через мить йому стало ще гірше – від відчув себе іграшкою, адже не може навіть поворушити ногами, й з ним зараз можуть зробити усе, що тільки завгодно жорстокій людській природі. В ті хвилі він уявляв, що найгіршим може бути тільки ця труба.

         – Пацієнт Віктор Васильович Фідемчук, 49 років, спостерігається парапарез нижніх кінцівок, – промовляла Наталя Олегівна, – можуть бути ускладнення в процесі МРТ через клаустрофобію.

         – Гм, – кивнула пишна пані лікар в синьому халаті, – ускладнення, кажете? Боюсь, що в такому випадку ми взагалі не зможемо провести процедуру, тому що через можливі панічні атаки зробити це буде неможливо.

         – Звичайно, але на стадії виявлення діагнозу це необхідно, – терапевтка повернула голову до свого пацієнта. – Вікторе, МРТ буде продовжуватись не більше п’ятнадцяти хвилин, якщо ж ви відчуваєте, що з вами щось не так – просто дихайте глибше, та думайте про щось, що вас цікавить, закрийте очі, й подумайте про хороше: про сонце, про те, як Коперник за допомогою телескопу довів, що ми обертаємося навколо нього, як Колумб побачив Новий світ. Уявіть це, як він тоді міг це вбачити, і вам стане легше. Ви й не помітите, як все закінчиться.

         Дійсно, завдяки її обнадійливим словам Віктору стало краще. Якби він вмів дякувати, то безперечно, подякував би. Але зараз Віктор найбільше хотів зателефонувати одному своєму колезі, в якого в день аварії лишив гроші на орендну плату. Звали його Сергієм, і йому Віктор довіряв більше, ніж власним ногам, – що за іронією долі виявилось правдою.