Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

Того дня, під яскравими лампами стерильного лікарняного кабінету, вона зізналася в усіх гріхах. Лікар похитав головою. Мабуть, це тут ні до чого. Мабуть? Майже напевно. Але не точно? Швидше за все, це тут ні до чого, сказав лікар і вручив їй інформаційний буклет.

Дорогою з клініки, стискаючи в руках буклет, Бет подумала, що це й на краще. Вона викинула буклет у перший-ліпший смітник. Нема про що думати. І нема сенсу комусь розповідати. Не зараз. Брі все одно не зрозуміє. Усе гаразд. Неможливо жалкувати за чимось, про що ти навіть і не знала.

Вона планувала одразу поїхати додому, але не схотіла повертатися в самотню студентську квартиру. Отож зійшла з автобуса й пішла в бар, зустрілася з хлопцями. Один келишок, потім ще кілька, адже не було вже причини уникати алкоголю чи — іноді — й наркотику, правда? Вже трохи запізно, правда? А коли вона вранці прокинулася з головним болем і пересохлим ротом, то й не переймалася. Гарне похмілля має бодай одну користь. Ні про що інше думати не можеш.

Зараз, вдивляючись у навколишній буш, Бет стиснула в кулаці мокру пачку цигарок. Вона усвідомлювала, що група в повній дупі. Вони всі усвідомлювали, що вони в дупі. Та поки в Бет була можливість покурити, здавалося, ще лишається ниточка, яка пов’язує її з цивілізацією. А тепер Аліса знищила і це. У нападі злості Бет заплющила очі й пожбурила цигарки в зарості. Коли розплющила повіки, пачка вже зникла. Бет не бачила, куди вона приземлилася.

Над галявиною пролетів вітер, і Бет затремтіла. І гілляччя, і листя під ногами були мокрі. Тут так легко багаття не розпалиш. Вона пригадала перший вечір, коли Лорен шукала сухий хмиз. Бет почухала долоню, таку порожню без пачки цигарок, й озирнулася на колибу. Хатина трохи похилилася, й бляшаний дах з одного боку виступав більше, ніж з другого. Мабуть, цього виступу замало, щоб земля там залишилася сухою, але варто спробувати.

Повертаючись назад до колиби, Бет почула зсередини голоси.

— Я вже сказала: відповідь — ні, — відривчасто промовила Джил, наголошуючи кожне слово.

— Я не питаю твого дозволу.

— Агов, тобі варто не забувати своє місце, леді.

— Ні, Джил. Це тобі варто розплющити очі й добре роззирнутися. Ми тут не на роботі.

Пауза.

— Я завжди на роботі.

Бет зробила ще крок — і спіткнулася: земля просто втекла з-під черевиків. Дівчина важко впала на руки, підвернувши ногу. Глянула вниз — і замість застогнати вереснула, побачивши, на що приземлилася.

Звук розітнув повітря, аж позамовкали пташки. В колибі запала приголомшена тиша, а потім у вікні з’явилося два обличчя. Бет поповзла геть, відчуваючи біль у підвернутій кісточці від кожного горбка на землі; за спиною почулося тупотіння.

— Ти ціла? — підбігла до неї першою Лорен, а за нею і Брі. Обличчя у вікні зникли, а за мить Джил і Аліса вже були надворі. Бет важко зіп’ялася на ноги. Падаючи, вона розкидала купу опалого листя та сміття, оголивши неглибоке, але помітне заглиблення в землі.

— Там щось є, — сказала Бет, відчувши, як тріснув голос.

— Що там? — запитала Аліса.

— Не знаю.

Нетерпляче пирхнувши, Аліса підійшла ближче й провела черевиком по заглибленню, розчищаючи його від листя. Жінки одностайно нахилилася вперед — і майже миттєво відсахнулися. Лише Аліса залишилася на місці й дивилася вниз. Маленькі, жовті й частково обліплені землею — навіть неспеціаліст не міг їх не впізнати. Кістки.

— Що це? — прошепотіла Брі. — Скажіть, будь ласка, що це не дитина.

Бет узяла близнючку за руку. Долоня здалася їй дивно незнайомою. Брі не відсмикнула руки, й Бет відчула полегшення.

Аліса знову поводила черевиком по заглибленню, прибираючи решту листя. Цього разу, зауважила Бет, вона робила це не так рішуче. Носаком вона щось зачепила, й воно полетіло крізь листя, впавши неподалік. Алісині плечі видимо напружилися, а тоді вона схилилася й це щось підняла. Її обличчя закам’яніло, але за мить вона полегшено застогнала.

— Господи, — сказала вона. — Все гаразд. Це просто собака.

Вона показала дерев’яний хрестик, незграбно змайстрований з двох збитих навхрест паличок. По центру хтось вирізьбив літери, які від старості заледве виднілися: «Бутч».

— Звідки така певність, що це собака? — запитала Бет якимсь не своїм голосом.

— А ти б назвала дитину Бутч? — Аліса зиркнула на Бет. — А, ти б, мабуть, назвала. Хай там як, а кості не схожі на людські.

Вона носаком указала на частково оголений череп. Бет поглянула. І справді нагадувало собачий. Мабуть. Цікаво, як цей собака здох, подумала вона, але вголос питання не озвучила.

— Чому не закопати нормально? — натомість зронила вона.

Аліса присіла поруч з ямою.

— Мабуть, землю розмило. Могила неглибока.

Бет кортіло закурити. Очі метнулися до узлісся. Все було наче так само, як і декілька хвилин тому. І все одно в неї шкіра взялася сиротами від тривожного відчуття, наче за ними спостерігають. Відвівши погляд від дерев, вона спробувала зосередитися на чомусь іншому. На ворушінні роздмуханого листя, на колибі, на галявині...

— Що це? — вказала Бет на місце трохи далі за мілкою могилою, де поховали самотнього собаку. Інші простежили за її поглядом, і Аліса повільно підвелася.

Під стіною колиби виднівся скромний вигин — провал у землі. Заглиблення було настільки незначне, що одразу й не помітиш. Трава, яка тут росла, була волога, скуйовджена вітром і трошки іншого відтінку, ніж рослинність з іншого боку. Цієї відмінності було цілком достатньо для Бет, щоб миттєво припустити: тут копали. Цього разу хреста не було.

— Ця більша, — зі сльозами в голосі зронила Брі. — Чому вона більша?

— Не більша. Тут узагалі нічого немає.

Бет шукала шляхів до відступу. Це просто природне заглиблення — розмита земля чи зсув ґрунту, щось таке наукове. Що Бет узагалі знає про відростання трави? Та ні бельмеса.

Аліса досі тримала дерев’яний хрест. На її обличчі застиг дивний вираз.

— Я не шукаю неприємностей, — сказала вона дивно приглушеним голосом, — але як там звали собаку Мартина Ковача?

Бет хапнула ротом повітря.

— Що за бісові жартики...

— Це не жартики, Бет, стули пельку, це не... всі постарайтеся пригадати. Не пам’ятаєте? Багато років тому, коли це