Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Стули рота! Годі! — пронизливо крикнула Джил.

— Але... — Аліса розвернулася до Лорен. — Ти ж пам’ятаєш, правда? В новинах? Коли ми вчилися в школі. Як звали того собаку? Бутч?

Лорен дивилася на Алісу, наче вперше її бачить.

— Не пам’ятаю. Може, в нього й був собака. Багато в кого є собаки. Я не пам’ятаю.

Обличчя в неї побіліло.

Бет, яка досі тримала сестру за руку, відчула, як їй на зап’ясток упала тепла сльоза. Бет обернулася до Аліси, і її захлиснула хвиля емоцій. Це лють, а не страх, сказала вона собі.

— Ви, стерво маніпулятивне! Та як ви смієте? Лякаєте тут усіх до смерті, бо вперше у вашому клятому житті щось вийшло не по-вашому! Як вам не соромно!

— Нікого я не лякаю! Я...

— Лякаєте!

— У нього був собака, — тихим голосом промовила Аліса. — Нам не можна тут залишатися.

Бет вдихнула, відчуваючи, як у грудях клекоче від гніву, але перш ніж заговорити, вдихнула ще раз.

— Дурня. Це все було двадцять років тому. І за півгодини споночіє. Джил? Ви ж були згодні. Почнемо блукати тут напотемки — і хтось точно загине.

— Бет має рацію... — почала була Лорен, але Аліса накинулася на неї.

— Ніхто тебе не питав, Лорен! Ти б могла допомогти нам звідси вибратися, але ти така перелякана, що навіть не хочеш спробувати. Отож не лізь.

— Алісо! Припини.

Джил відірвала погляд від собачого скелета, перевела на буш і назад. Бет відчувала, що її роздирають суперечливі почуття.

— О’кей, — нарешті промовила вона. — Слухайте, мені теж не хочеться тут лишатися, але від казок про привидів ніхто ще не помирав. А від переохолодження це цілком можливо.

Аліса похитала головою.

— Справді? Ви справді збираєтеся тут зостатися?

— Так, — обличчя Джил побуряковіло. Мокре волосся прилипло до черепа, й уздовж проділу показалася борсуча смужка сивини. — І я знаю, як тобі це важко, але бодай одного бісового разу помовч. Я вже тебе наслухалася до нудоти.

Дві жінки стояли віч-на-віч — губи сині, тіла напружені. У траві ворухнулося щось невидиме, й вони обидві аж підстрибнули. Джил позадкувала.

— Досить. Рішення ухвалене. І заради Бога, розпаліть хтось багаття.

Трепетні евкаліпти спостерігали, як до самої темряви жінки збирають хмиз, здригаючись на кожен шурхіт. Аліса не допомагала.

Розділ 16

У машині Марго Рассел майже не розмовляла.

Вона сиділа на задньому сидінні, втупившись у свій мобільний, а Фок і Кармен удруге за день їхали до Лорен. Мов одержима, вона переглядала відео, тримаючи екран біля самого обличчя, й на переднє сидіння долинали тихенькі звуки підліткового сексу. Фок і Кармен обмінялися поглядами. Коли Марго повністю передивилася відео вдруге, Кармен лагідно запропонувала їй увімкнути щось інше. Марго просто відрубала звук і продовжила перегляд.

— Ми повідомимо поліціянтам, які ведуть пошуки, де ти сьогодні ночуватимеш: на той раз, якщо будуть новини, — сказала Кармен.

— Дякую, — слабким голосом відповіла Марго.

— Можливо, школа теж захоче з тобою поговорити, але там, думаю, мають контакти Лорен. Якщо не хочеш іти в школу, може, її донька привезе тобі все потрібне з твоєї шкільної шафки?

— Але... — Марго нарешті відірвалася від телефону. Голос у неї був здивований. — Ребекка більше не ходить до школи.

— Не ходить? — Фок зиркнув у дзеркальце заднього огляду.

— Ні. Не з’являється на уроках уже місяців шість.

— Зовсім не з’являється?

— Так. Звісно, — сказала Марго. — Ви її бачили?

— Ні.

— О! Ну, ні, вона давненько не з’являється. Її трохи дражнили. Нічого серйозно, просто дурні фотки. Але, гадаю, вона почувалася... — Марго не договорила. Міцно стуливши вуста, знов опустила погляд на телефон. Не закінчила свою думку вголос.

Коли вони під’їхали до будинку, Лорен уже чекала на порозі, відчинивши двері.

— Заходьте, — припросила вона, поки вони йшли доріжкою. Побачивши запухле від сліз обличчя Марго, Лорен простягнула руку, наче хотіла торкнутися її щоки. Але в останню мить передумала. — Вибач, я й забула, наскільки ти...

Вона не договорила. Фок знав, що вона хотіла сказати: «Наскільки ти схожа на матір». Лорен прочистила горло.

— Як тримаєшся, Марго? Мені дуже прикро через те, що з тобою сталося.

— Дякую.

Марго задивилася на довгий поріз на чолі Лорен, поки та не торкнулася його рукою.

— Заходь, давай валізку, і я проведу тебе в кімнату, — мовила Лорен і поглянула на Фока й Кармен. — Вітальня в кінці коридору. Я за хвильку повернуся.

— Ребекка вдома? — долинуло до Фока питання Марго, коли Лорен вела її геть.

— Здається, вона лягла подрімати.

Коридор привів у на диво неохайну вітальню. На журнальному столику біля дивана стояли філіжанки з недопитою кавою, лежали розгорнуті й покинуті журнали. Підлогу застеляв товстий кошлатий килимок, а на всіх можливих поверхнях стояли фото в рамочках. З першого погляду здалося, що на них переважно Лорен і її юна донька. Але на певному етапі додалося фото скромного родинного весілля й на знімках почав з’являтися чоловік. Новий благовірний і вітчим, здогадався Фок.

З подивом він помітив, що дитяча пухкість Лорен з роками то зникала, то поверталася — здавалося, її тіло то повніє, то худне зі зміною пір року. Але напруга в очах не зникала ніколи. Лорен на всіх фото усміхалася, проте на жодному не здавалася щасливою.

Доньчині світлини закінчувалися на ранніх підліткових роках. Останнім, здається, було фото дівчини в шкільній формі, з підписом «Дев’ятий клас». Вона була симпатична, але непоказна: скромна усмішка, гладенькі круглі щоки, блискуче каштанове волосся.

— Краще б мама це познімала, — почувся позаду голос. Фок обернувся — й ледве зміг стриматися. Тепер він зрозумів, що саме мала на увазі Марго в машині, кажучи: «Ви її бачили?»

Очі в дівчини були величезні й, здавалося, провалилися глибоко в череп. Єдиний колір на обличчі — фіолетові кола під очима й тонке павутиння блакитних жилок, що проступали з-під пергаментної шкіри. Навіть здалеку Фок бачив, як випинаються кості на вилицях і шиї. Це видовище шокувало.

«Рак», — миттєво подумав Фок. У його власного батька був такий самий вигляд, коли він захворів: наче він здувся. Але Фок майже одразу відкинув цю думку. Тут щось