Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Нансі не випускала Оліверової руки й настирливо шепотіла йому на вухо ті самі перестороги й обіцянки. Все сталося так швидко і так раптово, що Олівер незчувся, як карета зупинилася перед тим самим будинком, куди напередодні ходив Феджін. Хлопчик зирнув удовж темної порожньої вулиці, і крик готовий був зірватися з його вуст, але благальний, розпачливий шепіт дівчини в’їдався йому в вуха, і в нього не вистачало мужності зрадити її. Поки він вагався, була втрачена слушна нагода; ще мить, і двері за ним зачинились.

– Сюди, – мовила дівчина, випускаючи нарешті його руку. – Біллі!

– Агов! – відгукнувся Сайкс, що з’явився вгорі на сходах із свічкою в руці. – Ого! Не забарились! Заходьте!

Для такої людини, як Сайкс, це була дуже велика похвала і гостинність. Нансі відчула це й тепло привіталася з ним.

– Вовка відвів Том, – він тільки заважав би, – пояснив Сайкс, присвічуючи їм на сходах.

– Звісно, – згодилася Нансі.

– Так ти, значить, привела малюка, – провадив він, увіходячи до своєї кімнати, й зачинив за собою двері.

– Еге, ось він.

– А що, він був слухняний?

– Як ягнятко.

– Ну, щастя його, – і Сайкс зловісно зирнув на Олівера, – а то шкода було б його черепа. Ну, слухай сюди, слиньку, чого я тебе вчитиму, і пантруй.

З цими словами Сайкс здер з голови свого нового учня шапочку й шпурнув її у куток, потім узяв його за плечі й поставив перед собою, а сам сів.

– По-перше: чи знаєш ти цю штуку? – спитав він, беручи зі столу пістоля.

Олівер відповів, що знає.

– То дивись сюди: ось порох, ось кулі, а ось клапоть старої шапки на клейтух.

Олівер сказав, що розуміє призначення всіх цих речей, а розбійник почав дуже повільно й спокійно набивати пістоля.

– Готово, – сказав він нарешті.

– Так, я бачу, – мовив хлопчик.

Сайкс схопив його за руку і притиснув дуло пістоля йому так близько до лоба, що він відчув холодний дотик і аж відкинувся назад.

– Вважай! Тільки писни мені на вулиці, поки я до тебе сам не заговорю, і скуштуєш цієї штуки так, що й не схаменешся. Як маєш патякати без мого дозволу, то прочитай раніше про себе «Отче наш».

Щоб збільшити враження, Сайкс глянув на хлопчика вовком з-під насуплених брів і провадив далі:

– Наскільки я знаю, на світі немає нікого, хто б поцікавився тобою, коли ти даси дуба. То, значить, мені, власне, нема нащо й просторікувати довго з тобою – бережись сам, коли шкура тобі твоя мила.

– Одне слово, – мовила Нансі з особливим притиском, щоб звернути Оліверову увагу, – одне слово, Біллі, ти хочеш сказати, що коли він почне заважати тобі в твоєму ділі або плескатиме язиком, ти проб’єш дірку в його черепі й не побоїшся шибениці, як це тобі трапляється мало не щодня в твоїй роботі.

– Вірно, дівко, – похвалив її Сайкс, – баби вміють часом сказати все одним словом краще за нас, поки ґедзь не вкусить, ну а тоді – бувай здоров! Хлопець, надійсь, уже все второпав – можна повечеряти й спочити перед роботою.

Нансі швидко застелила стіл обрусом і принесла до хати жбан портера й миску з бараниною. Господар був дуже веселий, увесь час жартував, дотепував і був взагалі в трохи піднесеному настрої, викликаному, мабуть, близькою подорожжю. А що він був у доброму гуморі, то сам-один випив нахильцем увесь жбан портера і протягом усієї вечері вилаявся загалом не більше, як із сотню разів.

По вечері (годі й говорити, що в Олівера не було великого апетиту) містер Сайкс хильнув ще кілька чарок і гепнувся на ліжко, звелівши Нансі збудити його рівно о п’ятій, а як не збудить, то… за цим пішли звичайні погрози й лайка. З наказу господаря Олівер теж мусив лягти не роздягаючись на матраці на підлозі, а дівчина сіла перед каміном, щоб підтримувати в ньому вогонь і бути напоготові збудити їх у призначений час.

Олівер довго не засинав, сподіваючись, що Нансі вичікує зручної хвилини, щоб прошепотіти йому на вухо ще кілька порад, але вона мов заніміла в кріслі; тільки пильнувала вогню і час від часу повертала жар коцюбою. Знесилений нервовим напруженням і страхом останнього дня, Олівер нарешті заснув.

Коли він прокинувся, стіл було вже накрито до чаю, а посеред хати стояв Сайкс і набивав свого плаща різними струментами. Нансі жваво поралася коло снідання. Ще не світало, надворі було ще зовсім темно, горіла свічка. В шибки бились важкі краплі рясного дощу, і чорні хмари нависли на небі.

– Пора, пів на шосту! – гаркнув Сайкс так, що Олівер аж здригнувся. – Швидше повертайся, ледащо, а то підеш без снідання – вже пізно.

Олівер не довго воловодився – вхопив якийсь шматочок хліба і сказав Сайксові, що він уже готовий.

Нансі, не дивлячись на нього, кинула йому шарфа, щоб він обв’язав собі горло, а Сайкс дав йому поверх пальта ще широку пелерину з каптуром, схопив його за руку, знаком показав на кишеню, де лежав учорашній пістоль, і, попрощавшись з Нансі, потяг його за собою.

Біля дверей Олівер обернувся назад, сподіваючись ззирнутись очима з Нансі, але вона сиділа перед каміном нерухомо, спиною до них.

Розділ XXI

Подорож

Безрадісний день віщував світанок; сипав густий холодний дощ, темні безпросвітні хмари низько громадилися над містом; дощ лив цілісіньку ніч, на брукові й на тротуарі стояли здоровезні калюжі, вода в риштаках переливалась через край. Небо починало сіріти, але від цього все навколо здавалося ще темнішим: похмурі тіні блідого світанку не зігрівали теплом мокрих дахів і брудних вулиць, а тьмяний жовтастий світ ліхтарів немов ще дужче зблід. Ця частина міста спала ще глибоким сном; віконниці були щільно позамикані, за вікнами ніщо не ворушилось: вулиці були тихі й порожні.

Коли Сайкс з Олівером звернули на шлях до Бетнель-Гріну, почало благословлятися на день. Світло в ліхтарях поволі згасало, до Лондона вже тяглися поодинокі селянські вози; час від часу прогуркотить повз заляпаний грязюкою диліжанс, а поштар обов’язково опереже по дорозі батогом хурмана за те, що той загромадив йому своєю хурою шлях і через нього він запізнюється на станцію аж на чверть