Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Не дарма Жанна полюбляла справжній закарпатський коньяк, адже жила в Ужгороді. Худо-бідно, але справа таки не стояла на місці. Тепер належало виробити план дій. Не сидіти ж день у день у тих трьох ясенях в очікуванні появи жінки, яку навіть в очі не бачив. Настрій був бадьорий і вірилося, що вихід знайдеться.

Вона ще раз пройшлася по кабінету, потім глянула на годинник і сховала до шафи чашки, цукерки та банку кави. Пляшку коньяку покрутила у руках і відправила туди ж. Коли почала знімати халат, у сумці завібрував телефон.

— Рада вас чути, Миколо Прокоповичу! Розповідайте, як ви там?

— Я-то нормально, — кричав Гайда, наче там було погане покриття. — Відпочиваю. Незвично, але добре. Мусить людина і собі колись час приділити. А от ви, я чув, мали проблеми. Але ж усе позаду?

— Сподіваюся, — відповіла вона. — Досі ще собі місця не знаходжу.

— Чув, чув, — зітхнув Гайда. — З нашими вже спілкувався. Більше через вас нервуються, ніж через Оленку.

— Це ж дитина! — Полянська перевела подих. — Коли дізналася, що з нею, зовсім голову втратила. І на вас нарікала, що невчасно залишили шпиталь. Одразу ж за телефон схопилася, а потім згадала, що ви далеко.

— Ну, ви перебільшуєте, — розважливо промовив колишній завідувач. — Нехай молодь працює. Справилися хлопці. Ігорко молодець. Хоча, відверто кажучи, ніколи у ньому не сумнівався. Та й інші також. Як ішов — не страшно було залишати, чесно. Вчиш, бувало, чортів даєш, потім дивишся — а вони вже самі вчені…

Розмова тривала довго. Потім світло у кабінеті загасло, прокрутився ключ у замку, і у порожньому коридорі довго лунали її самотні кроки.

Щерба з’явився саме у той момент, коли, завершивши писанину, Вадим міркував, як би вихопити з цієї круговерті кілька днів на поїздку до Ужгорода. Андрій демонстративно сів навпроти й поклав кулаки на стіл.

— Викликали, пане виконуючий обов’язки завідувача?

— Просто шукав, — незворушно відповів Лужний.

— Пробачте, будь ласка, я ходив до туалету, — знущався Андрій.

— Сподіваюся, успішно? Ну от і добре.

— Дякую, — розплився у посмішці той. — Гадав, сваритимете.

— Андрій, у мене до тебе є пропозиція, — Вадим подивився йому в очі.

— Написати заяву?

— Ні, звичайно. Взагалі не по роботі. Конкретна ділова пропозиція. Вважаю, вигідна для обох. Слухати будеш?

— Ну… цікаво, — здивовано погодився травматолог.

— Тоді слухай. Обидва ми шукаємо одну й ту саму жінку. Ти — за своєю потребою, а я за своєю. Підозрюю навіть, що тобі це набагато потрібніше. І я вже знайшов, де вона живе.

— То поїдь туди, — знизав плечима Щерба. — Бог у поміч!

— Я не маю на увазі фіктивну адресу, вказану в історії хвороби, — посміхнувся Вадим. — Час тобі, Андрію, зрозуміти, що я у своїх пошуках більш спритний. Мова йде про її справжнє місце проживання, вірніше, поки що, на жаль, лише місто. Але мені, окрім цього, відоме кафе, в якому вона часто буває. І що ж у нас виходить? Я знаю, де її шукати, але не знаю в обличчя. Ти її знаєш, але навіть не підозрюєш де шукати. Ми можемо допомогти одне одному. Обіцяю, що не завдам їй шкоди. Розумієш? Мені потрібні лише люди, які за її посередництва мене ошукали.

— Та пішов ти…

Мало не перекинувши стіл, Щерба попрямував до виходу.

— Я-то піду, — кинув навздогін Лужний. — І навіть поїду. Буквально завтра. І знайду когось іншого, хто б міг її упізнати. Тому мої шанси знайти її без твоєї допомоги більші, ніж твої — без моєї. А ти так і не дізнаєшся, де вона, а замість цього потихеньку спиватимешся у своїй норі серед залізяччя.

Щерба загальмував у дверях.

— Розумію, — додав Вадим. — Слухати це все не дуже приємно. Але ти відкинь емоції й таки подумай головою.

Двері за його широкою спиною повільно зачинилися.

Ранок виявився для неї на диво спокійним. Ніхто не насідав з паперами, не докучав Костогриз. І навіть Оленка вже ходила по палаті, посміхаючись і притримуючи рукою пов’язку.

Ближче до одинадцятої Полянська витягла чайник. Далі на столі з’явилися дві чашки, кава та цукерки. Пляшку коньяку вона покрутила в руках, але поставила назад. Потім зняла телефонну трубку.

— Альо! Хірургія? Женя? Це Полянська. Покличте мені, будь ласка, Ігоря Миколайовича до телефону. А де він? Не знаєте? Гм… То спитайте у Лужного. На операції? Ні, тоді не треба. Пошукайте самі. Як побачите, попросіть зайти до мене.

Той, кого так наполегливо шукали, у ці хвилини цілком законно перебував досить далеко. Машини проносилися по вулиці в обох напрямках, періодично створюючи затори, заклопотано снували перехожі, а перед ним височіла будівля з розряду тих, де продукують ідеї, без яких неможливе повноцінне життя суспільства.

Час невпинно рухався до одинадцятої. Пройшовшись алеєю ще кілька разів, зовні спокійний, Ігор сів на лавку.

— Ти як, доцю? — запитала Полянська, сідаючи на край ліжка в її палаті.

— Все класно, ходжу цілий ранок, — посміхнулася Оленка. — Вже уп’яте коридор міряю.

— Не забагато? — засумнівалася турботлива матуся.

— Ні, Ігор Миколайович казав, що можна. Цукерок лишень не дозволяє. А так би хотілося хоч одну! Як він здогадався?

— Тебе ж Лужний лікує, — насторожилася Полянська.

— А… Лужний лише історію пише, — з виглядом знавця махнула рукою Оленка. — А Ігор Миколайович оперував.

— Ого… усе ми знаємо! — здивувалася матуся. — А де він, до речі? Щось я ніяк твого лікаря знайти не можу.

— Зранку на обході був, — знизала плечима дівчина. — Потім перев’язку робив. Більше не бачила. Якщо хочеш — запитаю. Я телефон у нього взяла. Про всяк випадок.

— Про який це випадок?

— А раптом гірше стане?

— Еге, не стане… Бачу, вже танцювати хочеш, — похитала головою Полянська. Давай сюди.

— А тобі навіщо? — поцікавилася Оленка.

— Я, між іншим, заступник головного лікаря у цьому закладі! — обурилася Полянська.

— Мамо, не наїжджай на нього! — прозвучало їй у спину.

— Ну звичайно, — розсміялася вона. — Лежи. І прогулянками не зловживай. На вечерю принесу вівсянку. Сподіваюся, це Ігор Миколайович дозволив…

Шлях до власного кабінету вона подолала швидко.

— Альо! Ігоре Миколайовичу, це Інна Сергіївна. Я вас шукаю. Вибачте за настирливість, але все-таки хочу запросити вас іще раз.

— Куди? — не зрозуміли на тому кінці.

— До себе в кабінет. Я каву зварила. Прошу вас, просто зараз. Прийдете?

— Навряд чи. Це неможливо.

— Ну тоді ваші розмови про джентльменство — пустопорожній звук, — твердо промовила Полянська.

— А до чого тут це? — почулося з трубки. — Інно Сергіївно, я… просто фізично не встигну дістатися. Нам же скоро заходити, а вас немає. Що, мені самому йти?

— Куди заходити? —