Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— А де ж мені бути? — пролунало у динаміку. — Біля управління. Скоро КЕК починається.

— Ви… зовсім голову втратили?! — перехопило подих у Полянської.

— Це чого раптом… Ваші вимоги виконую.

— Гаразд, — швидко промовила Полянська. — Якщо вже ви їх так ретельно виконуєте, то стійте там і нікуди не заходьте. Чуєте?

— Звісно, чую, — пролунало у відповідь.

Операція пройшла на диво легко і швидко. День обіцяв бути вдалим. Вийшовши з операційної, Вадим заглянув до Оленки, яку ще зранку встиг перев’язати Ігор, і сів за папери. Проте, думки крутилися навколо іншого. Жанна десь надзвичайно близько. Тому була велика спокуса взяти кілька днів власним коштом, поїхати до Ужгорода і піти до «Трьох ясенів», або як кажуть місцеві, «у ясені».

Безперечно, вона там побувала вже після повернення, і персонал зауважив, що відбулося з постійною клієнткою. От тільки чи схоче допомогти хтось із обслуги? Велике питання. Може її там добре знають і навіть не зважаючи на допомогу Михайла, котрий когось із них лікував, лише розводитимуть руками. А сидіти самому і чекати жінку, що накульгує і ховає під косметикою рубець на обличчі, може бути безрезультатним марнуванням часу. Тим паче, що Жанна могла бачити Вадима на фотках і запам’ятати, адже документи на виїзд, швидше за все, побували в її руках.

Жіночий крик у коридорі перервав його роздуми. Він вискочив за двері. Кричала Женя. Обидві руки її, що затуляли рота, трусилися, обличчя було бліде, у розширених очах застиг жах. Її намагалися заспокоїти дівчата чергової зміни. Позаду вже чулися важкі кроки Щерби.

— Що сталося? Женю, що трапилося? — смикав її за рукав халата Вадим.

Та вона лише трусилася у нестямі.

— Женю, заспокойся і скажи нормально, у чім річ?

— Там… там…. — здавалося, її замкнуло на цьому слові. — Там…

— Що «там»?

— Там… він… я бачила…

— Кого ти бачила, Женю? — не витримав Щерба.

— Він… Фабіровський…

— Тьху… — сплюнув Андрій. — Казав я, що вона ненормальна, а шеф не вірив.

— Женю, кого ти бачила? — не звернувши уваги на роздратування колеги, продовжував розпитувати Вадим. — Спокійно сядь і розкажи. Дайте їй води!

Женю завели до сестринської і лише тут вона трохи заспокоїлась. Дівчата тримали її за руки, а вона розповідала раз по раз затинаючись.

— Як страшно… Я думала, що баба Жанна дурна, а він…

Медсестра істерично заплакала.

— Хто — він, Женю? — перепитав Лужний.

— Та ж кажу хто! — вигукнула вона. — Я тепер працювати не зможу-у-у…

— Візьми себе в руки, — попросив Лужний і поясни спокійно та без істерики.

— Що пояснювати? — голосила медсестра. — Це він. От як вас бачила! Стою і чую, за рогом хтось є. Там, внизу коло їдальні… Я пішла подивитися, а він від мене — і пішов-пішов… та у їдальні сховався.

— Добре, що від тебе, — загиготів Щерба. — От якби він до тебе посунув…

Від цього зауваження Женя заридала ще дужче.

— Послухай, демонструй свою дотепність десь в іншому місці, — розізлився Вадим. — Не бачиш — зле людині! Женю, а тобі це не здалося?

— Ні, я що — дурна? Що я — Фабіровського не знала? Точно такий, як баба Жанна розповідала! У синій куртці та зимовій шапці… Не дивіться на мене так!

— Кажеш, в їдальню… А ну пішли!

Утрьох з Хижняком і Щербою вони рушили в закуток, двічі повернувши коридорами. Хворі повиходили з палат і пошепки перемовлялися, спостерігаючи дармову забаву. Це відгалуження коридорів було сліпим і закінчувалося двома глухими кутами — один у їдальні, інший у прасувальні. Вийти з відділення, окрім як крізь вікно, у живої людини можливості не було. Що ж до привидів…

— Ніхто нікого не бачив? — питав дорогою Вадим.

Хворі лише розводили руками. Їдальня виявилася порожньою. У посудомиєчній Штунда збирав до відра недоїдки і при вигляді поважної делегації здивовано вирячився на них. Привели й Женю. Дівчата тримали її попід руки, наглядно демонструючи, що ніде нікого немає. Дорогою повідчиняли двері усіх приміщень. Заглядали у кожний закуток.

— Бачиш, Женю, немає куди втекти, — дохідливо пояснював Лужний. — Тож ти не розводься, що не зможеш працювати. Ніде нікого немає.

— Але він був! — наполягала вона.

— Женю, може ти з кимось із хворих поплутала? — засумнівався Вадим. — Думала про те, що баба Жанна місяць тому наплела, воно в голові у тебе трималося, от і здалося. Або зі Штундою. Він собі йшов до кухні, а тобі здалося.

Усі засміялися, не зважаючи на трагізм ситуації.

— Зі Штундою Фабіровського поплутати найважче, — в’їдливо зауважив Щерба.

— Він дуже маленького зросту був, — схлипуючи, пояснила Женя. — Дуже. А Штунда аж до стелі. У ньому по довжині двоє Фабіровських поміститься…

— Тоді це був хтось із пацієнтів, — упевнено промовив Лужний. — Зараз розберемося. З’ясуємо, кого не було в палаті. У кого який одяг є при собі. Це вже не жарти, коли медсестри від переляку мову втрачають. І комусь буде непереливки, це я обіцяю.

Червоний «опель» під’їхав до бордюра і пасажирські дверцята відчинилися перед самим носом Цекала.

— Сідайте, Ігоре Миколайовичу!

— Здається, нам вже час туди, нагору, — не зрозумів Цекало. — Спізнюємося.

— Сідайте, будь-ласка, — повторила Полянська.

Ігор зачинив дверцята і запитально подивився на неї.

— Скажіть, Ігоре Миколайовичу, — не приховуючи хвилювання, промовила вона. — Що ви мені хочете довести?

— Нічого, — він дивився спокійно. — Ви мені сказали, я приїхав.

— Ігоре Миколайовичу, — голос Полянської почав дзвеніти. — У зв’язку з останніми подіями ви могли б самі здогадатися! Де ж ваша шляхетність поділася, якою ви так хизувалися?

— Інно Сергіївно, — вперто вів своєї Цекало. — Ви забули, що зобов’язали мене приїхати сюди? Ви забули, як поклялися, що я не дійду до цього КЕКу лиш у випадку, якщо світ завалиться? Як бачите, світ не завалився, тому я тут. Що знову не так?

— Ігоре Миколайовичу, коли ви станете старшим, то зрозумієте, що загроза життю вашої дитини — це більше, аніж обвал світу!

— То мені радіти, що ваша донька могла померти від перитоніту?! Адже тільки це врятувало мене від вашого гніву! Якби не це, Костогриз вже завтра дав би мені копняка. І лише ваша особиста біда допомогла мені цього уникнути. Хіба це справедливо?

— Ні, це несправедливо, — тихо та сумно промовила Полянська. — У житті, на жаль, взагалі усе несправедливо. Майже все. Ви ще надто молоді, щоб це розуміти. Колись зрозумієте.

— Гадаю, ви докладете до цього максимум зусиль, — жорстко промовив Ігор. — До речі, нагадувати чоловікові про брак віку не менш безтактно, аніж жінці про його надлишок. Пам’ятаєте, як вам не сподобалося?

— Справді? — здивувалася вона. — Якось не думала про це.

— А