Читати книгу - "Бавдоліно"

— Гаразд, — мовив Бавдоліно, — за один-єдиний день я знайшов місто і втратив його. Трясця його собачій матері, та ви розумієте, що коли мені захочеться знову побачити свого батька, мені доведеться взяти його в облогу?

І більш-менш так і сталося, пояснював Бавдоліно Никиті. Але, з другого боку, іншого виходу зі становища не було, а це знак, що то справді були важкі часи.

— А тоді? — спитав Никита.

— Я пішов шукати свою домівку. Сніг на землі був уже по коліна, у повітрі здійнялася така хурделиця, що аж очі завертало, сніг сік мені по обличчі, вогні Нового Міста зникли, і поміж білизною зверху і білизною знизу я вже не знав, куди йду. Мені здавалося, що я пам'ятаю давні стежки, але які там стежки в таких умовах, незрозуміло було навіть, де тверда земля, а де болото. Видно, для спорудження будинків повирубували цілі ліси, і я вже не бачив обрисів дерев, які колись я знаходив із заплющеними очима. Я заблукав, як Фрідріх у ту ніч, коли він зустрів мене, тільки тепер був сніг, а не туман, бо в тумані я б собі дав раду. Ото халепа, Бавдоліно, казав я собі, ти заблукав у рідних краях, добре казала моя мама: той, хто вміє читати й писати, дурніший від інших, що ж мені тепер робити, зупинитись тут і з'їсти свою мулицю, а завтра мене відкопають, і буду я схожий на кролячу шкірку, залишену на ніч надворі наприкінці січня?

Якщо Бавдоліно розповідав про це, значить, він таки вибрався звідти, але завдяки сливе чудесному випадкові. Блукаючи безцільно, він знов побачив на небі зірку — бліду-бліду, але таки видиму, і пішов за нею; тут він помітив, що опинився в невеликій ущелині, і світло було вгорі, бо він був внизу, але коли він піднявся схилом, щось почало перед ним дедалі сильніше світитися, аж поки він не усвідомив, що підходить до навісу, де тримають худобу, якщо нема досить місця в хаті. Під навісом цим стояли корова і осел, який перелякано кричав, а ще там була якась жінка — вона встромила руки між ноги вівці, яка, щосили мекаючи, саме приводила на світ ягнятко.

Бавдоліно зупинився на порозі, чекаючи, аж ягня вийде повністю, тоді стусаном відштовхнув з дороги осла, підбіг і поклав голову жінці на коліна, волаючи: «Матінко моя рідна!», а вона якусь мить нічого не розуміла, підвела йому голову, повернула її до вогню, а тоді розлилася слізьми, гладячи його по голові й бурмочучи крізь схлипування:

— О Господи, Боже мій, два прибутки за одну ніч, одне народилося, а другий вертається, побувавши в чорта на рогах! Це як святкувати Різдво і Великдень разом, і бідне моє серце може цього не витримати. Тримайте мене, бо зараз зомлію! Облиш, Бавдоліно, я ж нагріла води в казані, щоб обмити цю крихітку — а бачиш, ти теж забруднився кров'ю! І звідки ти взяв цю одежу, бо виглядаєш як пан — може, ти її десь поцупив, лобуряко один?

Бавдолінові здалося, ніби він чує янгольський спів.

14. Бавдоліно рятує Александрію завдяки корові свого батька

— Отож, щоб знову побачити свого батька, тобі довелося взяти його в облогу, — мовив Никита десь надвечір, запрошуючи свого гостя скуштувати тістечка з дріжджового тіста, зроблені у вигляді квітів, рослин або різних предметів.

— Це не зовсім так, бо облога була через шість років. Подивившись, як народжується місто, я вернувся до Фрідріха і розповів, що бачив. Я ще не скінчив свою розповідь, як він уже аж гарчав від злості. Репетував, що місто може виникнути тільки за згоди імператора, а коли виникає без його згоди, його слід стерти з лиця землі, ще заки його скінчать будувати, інакше кожен зможе чинити, як йому завгодно, не питаючись згоди імператора, а тут ідеться про потеп imperii.[98] Потім він вгамувався, але я добре його знав — цього він їм не подарує. На щастя, шість років його займали інші справи. Він доручав мені різні завдання, включно з наказом вивідати наміри александрійців. І так я двічі побував в Александрії, намагаючись з'ясувати, чи схильні земляки мої до поступок. Вони й справді були готові на чимало поступок, але річ у тім, що Фрідріхові була потрібна одна-єдина річ — щоб місто запалося в ту саму ніщоту, з якої виринуло. Уяви собі, як це сприйняли александрійці — не насмілюсь навіть повторити тобі те, що вони йому переказували… Я розумів, що подорожі ці були для мене тільки приводом якомога менше бути при дворі, бо зустрічі з імператрицею і потреба дотримуватись обітниці були для мене джерелом нескінченних страждань…

— Й обітниці ти дотримав, — спитав Никита стверджувальним тоном.

— Дотримав назавжди. Мосьпане Никито, я знаю, що таке честь, хоч я й підробляв пергамени. Вона сама мені в цьому допомогла. Материнство змінило її. Принаймні так вона давала зрозуміти, і мені ніколи не судилося дізнатися, що відчувала вона до мене. Я страждав, але був удячний їй за те, що вона допомагала мені поводитися достойно.

Бавдолінові було вже за тридцять, і він волів вважати лист Пресвітера Йоана юнацькою витівкою, вправою з епістолярної риторики, таким собі jocus, ludibrium.[99] Але він знову зустрівся з Поетом, який після смерті Райнальда зостався без покровителя, а відомо, як буває при дворі в таких випадках: ти втрачаєш будь-яку вагу, а дехто навіть починає говорити, нібито твої вірші, зрештою, небагато варті. Страждаючи від приниження й образи, Поет провів кілька безпутних років у Павії, де робив єдине, що вмів робити добре, — тобто пив і декламував Бавдолінові вірші (особливо один пророчий вірш, де говорилося quis Раріе demorans castus habeatur, хто може бути непорочним, живучи у Павії?). Бавдоліно забрав його назад у двір, і Поет увесь час тримався його, тому його стали вважати людиною Фрідріха. Тим часом помер його батько, він дістав спадщину, і навіть вороги небіжчика Райнальда вже не мали його за паразита, а вважали таким же лицарем і не більшим випивакою, ніж інші.

Разом вони згадували часи, коли цисався той