Читати книгу - "Постріл із глибин"

У відсутність Черчилля стався інцидент, який тільки посилив його побоювання щодо розумового здоров’я Фішера. Перед від’їздом у Францію Черчилль звернувся до своєї дружини Клементини: «Подбай про “старого хлопчака” замість мене»[421]. І вона вирішила запросити Фішера на обід. Клементина не довіряла адміралові, він не подобався їй, і вона також мала сумніви щодо його спроможності протистояти стресу керування Адміралтейством за відсутності її чоловіка. Проте обід минув добре, і Фішер пішов. Принаймні вона думала, що пішов.

Невдовзі після обіду Клементина теж вийшла з вітальні й побачила, що Фішер досі в будинку — «ховається в коридорі», як згадувала дочка Черчилля Мері. Клементина була вражена. «Вона спитала, чого він хоче, а він грубо та дещо непослідовно сказав їй, що вона, певно, переконана, що Вінстон поїхав на нараду з сером Джоном Френчем, а насправді він розважається з коханкою в Парижі!»

Таке звинувачення було для неї смішним, і вона різко відповіла:

— Ви, старий дурню, замовкніть і забирайтеся звідси!

Оскільки Черчилль був у Парижі, потік записок і телеграм, які він щоденно писав[422], — «невпинний обстріл меморандумами та протоколами на всі теми, які тільки можна уявити, як технічні, так і будь-які інші», як описував це помічник Фішера, — різко зменшився. У коридорах Адміралтейства зазвичай панував бедлам, а зараз воно стало мовчазним, якщо не сказати недбалим.

У Берліні в посольстві США посол Джеймс В. Джерард отримав коротку, на два абзаци, записку з Міністерства закордонних справ Німеччини. У цьому повідомленні від 5 травня, середи, було викладено те, що в декілька попередніх тижнів нейтральні кораблі «неодноразово» наражалися на атаку німецьких субмарин у визначеній зоні військових дій[423]. В одному з випадків, як зазначалося в записці, субмарина потопила нейтральний корабель «через неналежне освітлення знаків нейтралітету в темний час доби».

Отримавши це повідомлення, Джерард негайно передав інформацію у Вашингтон та порекомендував Сполученим Штатам «іще раз застерегти американські кораблі проти здійснення рейсів у зоні військових дій без належних заходів безпеки». Він також окремо підкреслив необхідність пересвідчуватися в тому, що нейтральні позначки «якнайкраще видно, а з заходом сонця та всю ніч вони особливо добре підсвічуються».

Наступного дня Джерард передав своє повідомлення в Державний департамент США.

У Вашингтоні президент Вільсон перебував у стані емоційного сум’яття — і не через кораблі чи війну.

Він усе сильніше закохувався в Едіт Ґалт, і в його житті з’явилася надія покінчити з самотністю. У четвер, 4 травня, ввечері Вільсон розпорядився послати його «Pierce-Arrow» по Едіт і привезти її в Білий дім на вечерю. Вона вдягла довгу білу атласну сукню з «кремовим мереживом, декількома акцентами зі смарагдово-зеленого оксамиту по краю глибокого квадратного вирізу, а також зелені черевички без підборів»[424]. Після вечері Вільсон повів Едіт на Південний портик, де вони лишились удвох, без компаньйонки. Вечір був дуже теплим, і в повітрі рясно пахло вашингтонською весною. Він сказав, що кохає її.

Вона була вражена:

— О, ви не можете мене кохати, ви ж мене майже не знаєте; і ще навіть року не минуло зі смерті вашої дружини.

Вільсон залишався абсолютно спокійним:

— Знаючи вас, я боявся, що мої слова можуть вас вразити, але я не буду джентльменом, якщо буду продовжувати користуватися можливістю бачитися з вами, не кажучи вам того, що вже сказав своїм дочкам та Гелен: я хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

Він не просто зізнався в коханні, що вже вражало, але й запропонував свою руку.

Едіт відмовила. Але свою відмову вона пом’якшила запискою, яку написала вночі після того, як Вільсон відвіз її додому. «Уже давно за північ, — писала вона в середу, 5 травня. — Я сиджу у великому кріслі коло вікна та дивлюся в темряву. Відтоді, як Ви пішли, уся моя істота випромінює енергію та життя!»

Вона написала, що його зізнання в коханні та самотності завдало їй страждань. «Як же я хочу допомогти Вам! Це невимовне задоволення та привілей — мати право розділити з Вами ці напружені, страшні дні відповідальності! Мене до самих кінчиків пальців пронизує тремтіння, коли я згадую ті надзвичайно важливі слова, які Ви сказали мені сьогодні, і мені вкрай шкода, що в мене немає чого дати Вам у відповідь. Я маю на увазі щось таке, що б відповідало Вашому дарунку мені!»

І вона вступила у всесвітню довічну боротьбу: як пом’якшити відмову таким чином, щоб не втратити друга назавжди.

«Я жінка — і сама думка про те, що я Вам потрібна, тішить мене! — писала вона. — Але, люба моя рідна душе, довіртесь мені та дозвольте відвести Вас від думки про те, що Ви щось втратили через свою відчайдушну чесність, і привести до впевненості в тому, що завдяки такій чесності між нами нам нічого боятися — ми будемо допомагати одне одному та підтримувати».

Вона також додала: «Ви були чесним зі мною, і я, мабуть, була занадто відвертою з Вами — пробачте мені, якщо так!»

Трохи пізніше, вранці, коли сонце вже зійшло та почало свій звичний шлях небосхилом, Едіт та Гелен Боуне пішли на прогулянку в парк Рок-Крік. Там вони натрапили на камені, на яких вирішили перепочити. Гелен глянула на Едіт та зауважила: «Кузен Вудро вранці виглядав так, наче захворів»[425]. Вона любила брата та прагнула його захистити. Гелен називала його «тигр»[426], але не через якусь хтивість, а з причини, про яку потім розповіла Едіт: «...він був такий зворушливий у цьому полоні Білого дому, жадав мати можливість прийти та піти, як приходила вона, — він був схожий на чудового бенгальського тигра, якого вона колись бачила; [тигр] ніколи не знав спокою, постійно рухався, тривожився та обурювався на ті ґрати, що закрили від нього велике життя, дане йому Богом». Тоді, у парку, Гелен розплакалася:

— Тільки-но я подумала, що в його житті з’явилося хоч якесь щастя[427]! І ти розбиваєш його серце!

І тут — наче дивне сценічне втручання — з-за групи дерев неподалік з’явився доктор Грейсон верхи на коні. На величезному білому коні, не більше й не менше. Він запитав Гелен, що сталось, і вона поспіхом пояснила, що перечепилася та впала. «Не думаю, що він повірив, — писала Едіт, — але вдав, наче повірив, та поїхав далі»[428].