Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Я різко розвернулася, поспіхом прямуючи до сходів, щоб сховатися у спальні, поки сльози не видали мене. Але не встигла зробити й кількох кроків, як сильна рука схопила мене за зап’ястя.

— Чорт, Арі… — Лео зітхнув і обережно, але наполегливо повернув мене до себе.

Він змусив мене сісти на диван, а сам, на мій шок, опустився на коліна поруч. Я дивилася вниз, не в змозі зустріти його погляд.

— Я не мала його чіпати… — шморгнувши носом, прошепотіла я, стискаючи коробочку у тремтячих пальцях.

— Арі… — його голос був теплий, майже втомлений, але не від мене. Від ситуації. Від того, як ми завжди примудряємося ускладнювати найпростіші речі.

Я продовжувала дивитися у підлогу, стискаючи коробочку з кільцем, ніби вона була центром усіх моїх думок і переживань.

— Ти справді думаєш, що я можу злитися на тебе за це?

Я знизила плечима, не знаючи, що відповісти.

— Янголе, — він нахилився ближче, щоб зловити мій погляд, — я б міг зробити все правильно ще тоді. Стати на одне коліно, попросити твоєї руки, подарувати це кільце, — він узяв його з моїх пальців і обережно покрутив у руці, — але довбані обставини...

Я здригнулася, коли він знову взяв мою руку, граючись кінчиками пальців.

— Якби у той момент все залежало від мене, я зробив би все так, як повинно було бути, — його голос був тихим, майже шепіт, а потім він нахилився і залишив ніжний поцілунок на моєму зап’ясті.

Я підняла погляд, зустрічаючи його очі. Глибокі, спокійні, але водночас сповнені чогось, що змушувало моє серце битися частіше.

— Ти одягнеш його?

— Але ж… ми вже одружені… — я розгублено поглянула на нього. — Такі речі носять, коли…

Коли шлюб справжній.

Але я не змогла вимовити це вголос.

— У моєму розумінні, пропозицію роблять не лише для весілля, а щоб належати комусь, — його губи ледь помітно смикнулися, ніби він намагався стримати усмішку. — І я не проти належати тобі.

Це не було прямим запитанням. Він не питав, чи вийду я за нього, але водночас… це було таким очевидним, що я затримала подих.

— Ти хочеш належати мені? — прошепотіла я.

— Ніби в мене є вибір, — Лео ледь помітно всміхнувся, нахиляючись ближче. — Я і так належу тобі.

Мої пальці сильніше стиснули оксамит коробочки.

— То що, можу одягнути його тобі на палець?

Я не змогла нічого сказати. У мене забракло слів, щоб хоч якось відповісти. Тому я просто кивнула.

Лео витягнув кільце з коробочки і повільно одягнув його на мій палець. Воно було ідеальним. Я опустила погляд, дивлячись, як дорогоцінний камінь виблискує під світлом ламп.

— Воно пасує тобі більше, ніж я думав, — він все ще тримав мою руку, ніби боячись, що я передумаю і зніму його.

— Це ж… діамант? — я провела пальцем по зеленому каменю.

— Так, рідкісний зелений діамант.

Я підняла на нього очі.

— Чому зелений?

Лео провів пальцями по моїй щоці, його дотик був теплим і лагідним.

— Бо він нагадує мені колір твоїх очей, Янголе.

Боже. Якщо я і намагалася не впасти ще глибше у цю безодню почуттів — я програвала.